Убивство Роджера Екройда

— Не можу сказати з певністю, — зазначила вона. — Я не роздивлялася. Я знала, що от-от зійде все сімейство, тому воліла піти геть.

— Дякую, — сказав інспектор.

Він нібито завагався, так наче хотів і далі розпитувати її, проте вона сприйняла його слова як дозвіл її відпустити, тож поважно випливла з кімнати.

— Та ще фурія, чи не так? — кинув інспектор їй услід. — Побачимо. Цей срібний столик стоїть біля одного з вікон. Це ви говорили, докторе?

За мене озвався Реймонд.

— Так, вікно ліворуч.

— І вікно було відчинено?

— Обидва вікна було відчинено.

— Добре, мабуть, варто більше поміркувати над цим питанням. Хтось — нехай буде «хтось» — міг узяти цей кинджал, коли завгодно, а коли саме він його взяв, байдуже. Містере Реймонд, я прийду вранці з начальником поліції. До того часу я триматиму ключ від тих дверей при собі. Хочу, щоб полковник Мелроуз побачив усе саме так, як є. Я випадково дізнався, що він вечеряє в іншій частині графства, і гадаю, там і заночує…

Ми спостерігали за тим, як інспектор підняв чашу.

— Мушу ретельно все запакувати, — зауважив він. — Це дасть змогу багато чого довести.

За декілька хвилин, вийшовши з більярдної з Реймондом, я почув, як той стиха хихикнув.

Я відчув потиск його руки і простежив за його поглядом. Інспектор Девіс, здавалося, цікавився думкою Паркера про маленький кишеньковий щоденник.

— Занадто очевидно, — промимрив мій компаньйон. — Отже, Паркер — підозрюваний, так? Змусимо інспектора Девіса взяти й наші відбитки пальців?

Він узяв дві карти з таці, протер їх шовковою хустинкою, потім простягнув одну мені, а іншу взяв сам. Надалі, щирячись, подав їх інспектору поліції.

— Сувеніри, — пояснив він. — Номер 1. Доктор Шеппард. Номер 2. Моя скромна персона. Ще одна від майора Бланта надійде вранці.

Молодість така невгамовна. Навіть брутальне вбивство його друга та роботодавця не затьмарило надовго доброго гумору Джеффрі Реймонда. Можливо, саме так і має бути. Не знаю. Я втратив відчуття життєрадісності задовго до того, як втратив себе.

Я повернувся пізньої години, тож сподівався, що Керолайн уже відпочиває. Мені слід було краще подумати.

Вона пила гаряче какао, чекаючи на мене, і доки я пив своє, витягнула з мене всю історію того вечора. Я нічого не розповів про справу з шантажем, але зробив собі приємність, повідомивши їй факти про вбивство.

— Поліція підозрює Паркера, — сказав я, підводячись із наміром піти в ліжко. — Усі докази у справі — проти нього.

— Паркер! — вигукнула моя сестра. — Нісенітниця! Той інспектор, мабуть, повний бовдур. Таки Паркер! Не сміши мене.

Після такої незрозумілої заяви ми розійшлися спати.

Розділ сьомий Я дізнаюся професію свого сусіда

Наступного ранку я непростимо швидко зробив свій обхід. Своїм виправданням вважав те, що минулося без серйозних випадків. Після мого повернення Керолайн вийшла в хол привітатись зі мною.

— Флора Екройд тут, — схвильовано прошепотіла вона.

— Що?

Я щосили намагався приховати своє здивування.

— Вона дуже хоче тебе побачити. Чекає тут уже півгодини.

Керолайн прямувала до нашої невеликої вітальні, я — слідом за нею.

Флора сиділа на дивані біля вікна. Вона була в чорному та нервово заламувала пальці. Мене шокував вираз її обличчя — безбарвного. Проте трималася вона спокійно й рішуче.

— Докторе Шеппард, я прийшла попросити вас про допомогу.

— Звісно, любонько, він допоможе вам, — запевнила Керолайн.

Не думаю, що Флора справді хотіла присутності Керолайн під час розмови. Дівчина, певен, прагнула поговорити зі мною наодинці. Але вона також воліла не марнувати часу, тому робила, що могла.

— Потрібно, щоб ви пішли зі мною до «Модрин».

— До «Модрин»? — здивовано перепитав я.

— Зустрітись із тим кумедним маленьким чоловіком? — вигукнула Керолайн.

— Так. Вам відомо, хто він, чи не так?

— Ми гадали, — відповів я, — що, мабуть, перукар, який відійшов від справ.

Флора широко розплющила свої блакитні очі.

— Та що ви? Це ж Еркюль Пуаро! Ви знаєте, про кого я — про приватного детектива. Подейкують, йому вдавалося найнеймовірніше — те, що й детективам у книжках. Рік тому він відійшов від справ і переїхав жити сюди. Дядько знав, ким він був, але обіцяв нікому не казати, бо містер Пуаро прагнув жити спокійно, щоб його не турбували.

— То ось хто він, — тихо зронив я.

— Ви про нього, звісно, чули?

— Як говорить Керолайн, я досить відсталий від життя, — відповів я, — але таки чув про нього.

— Надзвичайно! — прокоментувала Керолайн.

Хтозна, що вона мала на увазі — може, свою недолугість у виявленні правди.

— Хочете піти й зустрітися з ним? — повільно запитав я. — Чому тепер?

— Щоб він розслідував це вбивство, звісно, — різко кинула Керолайн. — Не клейте із себе дурня, Джеймсе.

Я не клеїв дурня: Керолайн не завжди розуміє, до чого я веду.

— Ви не довіряєте інспекторові Девісу? — продовжував я.

— Звісно, не довіряє, — сказала Керолайн. — Як і я.

Будь-хто вирішив би, що вбили дядька Керолайн.

— А чому ви вважаєте, що він візьметься за цю справу? — запитав я. — Пам’ятаєте, він відійшов від справ.