Убивство Роджера Екройда

Він зігнувся, уважно вивчаючи руків’я, і я почув задоволений вигук. Потім, дуже обережно, він притиснув руками трохи нижче від руків’я та витягнув лезо з рани. Все ще тримаючи зброю так, щоб не торкатися руків’я, він помістив її в широку порцелянову чашу, яка прикрашала камін.

— Так, — видав він, кивнувши. — Справжній витвір мистецтва. Таких небагато.

Це була справді гарна річ: вузьке конусоподібне лезо під руків’ям із вишуканим металевим переплетенням скрупульозної ручної роботи. Він обережно торкнувся леза пальцем, перевіряючи його гостроту, й зобразив оцінювальну гримасу.

— Боже, яке лезо, — вигукнув. — Навіть дитина могла б угородити його в людину, наче в масло. Небезпечно мати таку іграшку.

— Можна я зараз належно огляну тіло? — запитав я.

Він кивнув.

— Уперед.

Я провів ретельне обстеження.

— І? — поцікавився інспектор, коли я завершив.

— Не обтяжуватиму вас науковими термінами, — почав я. — Прибережемо це для розслідування. Удар завдав праворукий, що стояв позад нього. І смерть вочевидь настала миттєво. Із виразу обличчя покійника зрозуміло, що удар був цілком неочікуваним. Мабуть, він помер, не знаючи, хто вбивця.

— Мажордоми вміють пересуватися тихо, мов кішка, — зауважив інспектор Девіс. — У цьому злочині небагато таємничого. Погляньте на руків’я кинджала.

Я поглянув.

— Насмілюся зазначити, для вас вони не очевидні, та я бачу їх достатньо чітко. — Він притишив голос. — Відбитки пальців!

Інспектор відступив на кілька кроків, аби оцінити реакцію на ці слова.

— Так, — зронив я м’яко. — Гадаю, що так.

Не розумію, чому мене мають за не обтяженого інтелектом. Я читаю детективні історії та газети. Зрештою, я людина із пересічними здібностями. Якби на руків’ї кинджала знайшлися відбитки пальців ніг, це була б зовсім інакша справа. Отоді я б зобразив достатньо здивування та благоговіння.

Гадаю, інспектора роздратувало те, що йому ніяк не вдавалося мене вразити. Він узяв порцелянову чашу та попросив мене супроводжувати його до більярдної.

— Побачимо, чи містер Реймонд зможе розповісти нам щось про цей кинджал, — пояснив він.

Знову замкнувши за собою зовнішні двері, ми пройшли до більярдної, де знайшли Джеффрі Реймонда. Інспектор тримав свій експонат.

— Стикалися із цим раніше, містере Реймонд?

— Ну… Мабуть… я майже впевнений, що це антикварний подарунок містерові Екройду від майора Бланта. Він з Марокко… ні, з Тунісу. Отже, злочин скоїли ним? Яка незвичайна річ. Здається, це майже неможливо, та навряд чи існує два такі кинджали. Привести майора Бланта?

Не чекаючи на відповідь, він поквапливо вийшов.

— Такий хороший хлопець, — зауважив інспектор. — Є в ньому щось чесне та щире.

Я погодився. За ті два роки, поки Джеффрі Реймонд виконував обов’язки секретаря Екройда, я ніколи не був свідком його збентеження чи втрати самовладання. Я знаю його як дуже відповідального секретаря.

За хвилину чи дві Реймонд повернувся в супроводі Бланта.

— Я мав рацію, — схвильовано повідомив Реймонд. — Це туніський кинджал.

— Майор Блант іще не бачив його, — заперечив інспектор.

— Бачив, коли заходив до кабінету, — спокійно промовив чоловік.

— То ви впізнали його?

Блант кивнув.

— Ви нічого не говорили про це, — підозріло зауважив інспектор.

— Невдалий момент, — пояснив Блант. — Балаканина у невдалий момент може завдати чимало шкоди.

Він достатньо спокійно витримав проникливий погляд інспектора.

Останній нарешті щось буркнув і відвернувся. Він приніс кинджал Бланту.

— Ви досить упевнені щодо нього, сер. Ви впізнаєте його, не сумніваючись?

— Цілком. Узагалі жодних сумнівів.

— Де цю… е-е-е… антикварну річ зазвичай зберігали? Можете сказати, сер?

Відповів секретар.

— У срібному столику у вітальні.

— Що? — вигукнув я.

Усі поглянули на мене.

— Так, докторе? — підштовхнув підбадьорливо інспектор. — Це дрібниця, — так само підбадьорливо знову вимагав відповіді він.

— Це так несуттєво, — почав виправдовуватись я. — Лише те, що вчора ввечері, приїхавши на вечерю, мені вчувся звук від опускання кришки срібного столика у вітальні.

Я побачив глибокий сумнів і ознаки підозри на інспекторовім обличчі.

— Звідки вам відомо, що то була кришка срібного столика?

Мене змусили детально пояснювати — довго, нудно пояснювати, що я би краще ніколи не робив.

Інспектор вислухав мене до кінця.

— Кинджал був на своєму місці, коли ви вивчали вміст? — запитав він.

— Не знаю, — мовив я. — Не можу запевнити, що звернув на нього увагу, але, звісно, він міг бути там увесь час.

— Краще нам поспілкуватися з економкою, — вирішив інспектор і потягнув за дзвінок.

За кілька хвилин до кімнати ввійшла покликана Паркером міс Рассел.

— Не думаю, що проходила біля срібного столика, — відповіла вона на сформульоване інспектором запитання. — Я дивилася, чи всі квіти свіжі. О! Так, я пригадала. Срібний столик стояв відчинений — а так не має бути — то я зачинила кришку, коли проходила повз.

Вона вороже глипнула на нього.

— Розумію, — погодився інспектор. — А могли б ви пригадати, чи був тоді кинджал на місці?

Міс Рассел спокійно поглянула на зброю.