Убивство Роджера Екройда

— Повідомлення, якого я не робив, — палко запевнив Паркер. — Я не наближався до телефона весь вечір. Інші підтвердять це.

— Дуже дивно. Докторе, голос був схожий на Паркерів?

— Гм… не стверджуватиму, що я зауважив. Просто я сприйняв це за належне.

— Природно. Гаразд, то ви дісталися сюди, зламали двері та знайшли бідолашного містера Екройда в такому стані. Докторе, як довго, гадаєте, він мертвий?

— Принаймні півгодини… можливо, більше, — відповів я.

— Двері було замкнено зсередини, кажете? А вікно?

— Я особисто зачинив його та замкнув на шпінгалет раніше ввечері на прохання містера Екройда.

Інспектор підійшов до вікна та відслонив штори.

— Що ж, зараз його відчинено, — зазначив він.

І справді, вікно було відчинено, а нижню раму піднято до упору.

Інспектор витягнув кишеньковий ліхтарик і підсвітив підвіконня знадвору.

— Без сумніву, він пішов цим шляхом, — констатував, — і ввійшов теж. Бачите оце?

У світлі потужного ліхтарика проступало кілька чітких слідів. Схоже, то було взуття з гумовими шипами на підошвах. Особливо чіткий слід вів досередини, інший, який трохи перекривав його, — назовні.

— Ясно як божий день, — підсумував інспектор. — Зникло щось цінне?

Джеффрі Реймонд похитав головою.

— Нічого такого, щоб ми вже виявили. Містер Екройд ніколи не тримав нічого цінного в цій кімнаті.

— Угу, — прогув інспектор. — Злочинець виявляє відчинене вікно. Влазить досередини, бачить містера Екройда, що там сидить чи, може, задрімав. Злочинець завдає удару ззаду, потім у нього здають нерви, і він утікає. Покинувши досить чіткі сліди. Ми впіймаємо його без жодних труднощів. Підозрілі незнайомці тут ніде не вешталися?

— Ой! — раптом скрикнув я.

— Що, докторе?

— Цього вечора я зустрів чоловіка на виході з воріт. Він запитав мене про дорогу до «Парку папороті».

— О котрій годині це було?

— О дев’ятій рівно. Я чув, як годинник вибив годину, коли проходив через ворота.

— Можете його описати?

Я описав усе, що зміг.

Інспектор повернувся до мажордома:

— Хтось, хто підпадає під такий опис, наближався до парадного входу?

— Ні, сер. Цього вечора взагалі ніхто не приходив.

— А через задній вхід?

— Не думаю, сер, але перевірю.

Він підступив до дверей, але інспектор зупинив його порухом великої руки.

— Дякую, не треба. Я сам перевірю. Та спершу більш-менш точно визначимось із годинами. Хто востаннє бачив містера Екройда живим?

— Може, я, — припустив я. — Коли йшов… зараз згадаю… десь за десять хвилин до дев’ятої. Він сказав мені, що не хоче, аби його турбували. Я переказав розпорядження Паркеру.

— Саме так, сер, — поважно виголосив Паркер.

— Містер Екройд був живий о пів на десяту, — вставив Реймонд. — Я чув його голос.

— З ким він розмовляв?

— Оцього я не знаю. Звісно, на той час я вважав, що з ним доктор Шеппард. Я мав запитати його дещо про документи, з якими працював, а коли почув голоси, пригадав, як він сказав, що хоче поговорити з доктором Шеппардом і щоб йому не перешкоджали. Тому пішов. А тепер виявилося, що доктор уже пішов?

Я кивнув.

— Чверть по дев’ятій я був удома, — продовжив я. — І не виходив, поки до мене не зателефонували.

— Хто міг бути з ним о дев’ятій тридцять? — запитав інспектор. — Не ви… містере… м-м…

— Майор Блант, — підказав я.

— Майор Гектор Блант? — перепитав інспектор, і в його голосі забриніли нотки поваги.

Блант тільки ствердно кивнув головою.

— Гадаю, ми зустрічалися раніше, сер, — зазначив інспектор. — Я вас одразу не впізнав, але ви зупинялися в містера Екройда торік, у травні.

— У червні, — виправив Блант.

— Справді, то був червень. Отже, як я вже запитував, то не ви були з містером Екройдом сьогодні о дев’ятій тридцять вечора?

Блант похитав головою.

— Я не бачив його після вечері, — зізнався він.

Інспектор повернувся до Реймонда:

— А ви, сер, не чули, про що йшлося в розмові?

— Я почув тільки фрагмент, — почав секретар, — і, оскільки припускав, що містер Екройд із доктором Шеппардом, цей уривок видався мені дуже дивним. Як я пам’ятаю дослівно, містер Екройд сказав: «Звернення до мого гаманця були такими частими останнім часом» — так і сказав «останнім часом» — «що, боюся, я більше не можу виконати це прохання…» Я відразу ж пішов, тому нічого більше не почув. Але дуже здивувався, бо доктор Шеппард…

— … не позичає ні для себе, ні для інших, — закінчив я.

— Вимагання грошей, — задумливо мовив інспектор. — Можливо, для нас це важлива підказка. — Він звернувся до мажордома. — Кажете, Паркере, ви нікого не впускали через парадний вхід сьогодні ввечері?

— Саме так, сер.

— Тоді містер Екройд мав особисто впустити незнайомця. Але я не зовсім розумію…

Інспектор, здалося, на кілька хвилин замислився.

— Зрозуміло одне, — озвався він нарешті, виринувши з глибокої задуми, — містер Екройд був живий і здоровий о пів на десяту. Це востаннє, коли відомо, що він був живий.

Паркер винувато закашлявся, й інспектор одразу ж звернув на нього свій погляд.

— Щось не так? — різко спитав він.

— Пробачте, сер, але після того його бачила міс Флора.

— Міс Флора?