Убивство Роджера Екройда

— Ви вочевидь не марнуєте час, мсьє Пуаро. Упевнений, мені буде приємно працювати з вами. Ми знімемо відбитки пальців у того молодого джентльмена, щойно дістанемось до нього.

— Ніяк не позбудуся думки, що ви помиляється, інспекторе, — по-дружньому вставив полковник Мелроуз. — Я знав Ральфа Пейтона змалечку. Він ніколи б не опустився до вбивства.

— Може, й ні, — невиразно промимрив інспектор.

— Що ви маєте проти нього? — запитав я.

— Вийшов рівно о дев’ятій годині минулого вечора. Його помітили в околицях «Парку папороті» десь близько дев’ятої тридцять. Відтоді не бачили. Можливо, в юнака серйозні фінансові труднощі. У мене тут пара його черевиків — взуття з гумовими шипами (у нього було дві пари майже однаковісіньких). Я зараз піду порівняти їх з тими слідами. Констебль нагорі наглядає, щоб ніхто їх не чіпав.

— Ідемо негайно, — сказав полковник Мелроуз. — Ви з мсьє Пуаро супроводжуватимете нас. Не проти?

Ми погодилися і вирушили у полковниковому автомобілі. Інспектор прагнув одразу взятися за сліди, тож попросив висадити його біля воріт. На половині заїзду, праворуч, від дороги відгалужувалася стежка, що вела до тераси та вікна Екройдового кабінету.

— Ви хотіли б піти з інспектором, мсьє Пуаро, — запитав начальник, — чи бажаєте оглянути кабінет?

Пуаро вибрав останнє. Нам відчинив двері Паркер (його зосереджена та шаноблива поведінка виказувала, що він опанував себе після паніки минулого вечора).

Полковник Мелроуз дістав із кишені ключ і, відчинивши двері до вестибюля, провів нас до кабінету.

— Мсьє Пуаро, за винятком тіла, яке забрали, кімната в тому самому стані, що й учора ввечері.

— А де саме знайшли тіло?

Якомога точніше я описав місце розташування Екройда. М’яке крісло все ще стояло навпроти каміна.

Пуаро пішов і сів у нього.

— Синій конверт, про який ви згадували. Де саме він був, коли ви залишили кімнату?

— Містер Екройд поклав його на цей столик праворуч себе.

Пуаро кивнув.

— Крім цього, все на своєму місці?

— Так. Гадаю, що так.

— Полковнику Мелроуз, чи не були б ви такі люб’язні, щоб присісти в це крісло на хвильку. Дякую. Тепер, monsieur le docteur[3], чи не могли б ви мені показати точне місце розташування кинджала?

Я показав. Маленький чоловік стояв тоді у дверях.

— У такому разі руків’я кинджала було добре видно з дверей. І ви з Паркером могли відразу побачити його?

— Так.

Пуаро підступив до вікна.

— Світло, звісно ж, було ввімкнено, коли ви виявили тіло? — запитав він, озирнувшись через плече.

Я погодився і наблизився до нього. Туди, де він вивчав сліди на підвіконні.

— Форма гумових шипів збігається з формою шипів на черевиках капітана Пейтона, — промовив він спокійно.

Потім детектив знову вийшов на середину кімнати й окинув усю кімнату швидким натренованим поглядом.

— Ви спостережлива людина, докторе Шеппард? — нарешті поцікавився він.

— Гадаю, що так, — здивовано відповів я.

— Бачу, що в каміні був вогонь. Коли ви виламали двері та знайшли містера Екройда мертвим, яким було полум’я? Слабким?

Я роздратовано засміявся.

— Я… я не можу сказати напевно. Не зауважив. Можливо, містер Реймонд чи майор Блант…

Маленький чоловік навпроти мене похитав головою, злегка всміхнувшись.

— Завжди варто послуговуватися власним методом. Я припустився помилки, поставивши вам таке запитання: у кожної людини свої знання. Ви можете описати мені всі деталі зовнішності пацієнта — ніщо не залишиться для вас не поміченим. Якби мені була потрібна інформація про папери на тому столику, містер Реймонд побачив би там усе можливе. Щоб дізнатися про вогонь, мені слід було б запитати людину, чиїм обов’язком є займатися цим. Ви дозволите…

Він стрімко підійшов до каміна й зателенькав у дзвінок.

За хвилину чи дві з’явився Паркер.

— Дзвонили, сер, — невпевнено промовив він.

— Заходьте, Паркере, — запросив полковник Мелроуз. — Цей джентльмен хоче щось у вас запитати.

Паркер переніс свою шанобливу увагу на Пуаро.

— Паркере, — звернувся маленький чоловік, — коли ви вчора ввечері виламали двері з доктором Шеппардом і виявили вашого господаря мертвим, яким був вогонь?

Паркер відповів, не затнувшись.

— Він ледь горів, сер. Майже згас.

— А! — вигукнув Пуаро. Цей вигук був майже тріумфальним. Він продовжив: — Озирніться навкруги, мій любий Паркере. У цій кімнаті все саме так, як було тоді?

Мажордом подивився навколо. Його погляд зупинився на вікнах.

— Штори було заслонено, сер, а світло ввімкнено.

Пуаро схвально кивнув.

— Щось іще?

— Так, сер, це крісло було трохи більше відсунуто.

Він вказав на крісло з високою спинкою ліворуч від дверей між ними та вікном. Я додав план кімнати з кріслом, про яке йдеться, позначивши його «Х».

— Просто покажіть мені, — попросив Пуаро.

Мажордом відсунув крісло на добрі два фути від стіни й повернув його сидінням до дверей.

— Парадокс, — пробурмотів Пуаро. — Гадаю, ніхто б не хотів сидіти на кріслі отак. Цікаво, хто посунув його назад на місце? Ви, мій друже?

— Ні, сер, — відповів Паркер. — Я був надто засмучений, побачивши господаря, і все таке.

Пуаро подивився на мене.

— Це зробили ви, докторе?

Я похитав головою.