Убивство Роджера Екройда

Полковник Мелроуз майже відразу повернувся у товаристві молодого секретаря, якого відрекомендував Пуаро. Джеффрі Реймонд був енергійним та елегантним, як ніколи. Він приємно здивувався знайомству з Пуаро.

— Не знав, що ви мешкаєте поруч із нами інкогніто, мсьє Пуаро, — мовив він. — Маю за честь спостерігати за вашою роботою… О, що це?

Пуаро стояв ліворуч дверей. Тепер він рвучко відступив убік, і я побачив, що доки стояв до нього спиною, він відсунув м’яке крісло й поставив там, де вказав Паркер.

— Бажаєте, щоб я сів у крісло, доки ви братимете кров для аналізу? — пожартував Реймонд. — Для чого це?

— Мсьє Реймонд, це крісло відсунули… отак… минулого вечора, коли містера Екройда знайшли мертвим. Хтось пересунув його назад на місце. Це зробили ви?

Секретар відповів, жодної секунди не вагаючись.

— Ні, справді не я. Навіть не пам’ятаю, що воно саме там стояло, однак якщо ви стверджуєте, то так воно й було. У будь-якому разі хтось інший поставив його на місце. Невже в такий спосіб знищили речові докази? Погано!

— Байдуже, — проговорив детектив. — Байдуже. Що я насправді хочу вас запитати, мсьє Реймонд: чи відвідував містера Екройда впродовж останнього тижня якийсь незнайомець?

Секретар, звівши брови, міркував хвилину чи дві. Під час цієї паузи з’явився викликаний дзвінком Паркер.

— Ні, — зрештою відповів Реймонд. — Нікого не можу пригадати. А ви, Паркере?

— Перепрошую, сер?

— Чи не відвідував цього тижня містера Екройда якийсь незнайомець?

Мажордом кілька хвилин намагався згадати.

— У середу приходив молодий чоловік, сер, — зрештою сказав він. — Як на мене, із «Кертіс і Траут».

Реймонд нетерпляче від цього відмахнувся.

— О! Так, пам’ятаю. Та це не те, що цей джентльмен мав на увазі. — Він повернувся до Пуаро. — Містер Екройд подумував придбати диктофон, — пояснив. — Це дало б нам змогу виконувати більше роботи за менший час. Згадана фірма прислала свого представника, та безрезультатно: містер Екройд не наважився на покупку.

Пуаро поцікавився у мажордома.

— Паркере, не опишете того молодого чоловіка?

— Русявий, сер, невисокий на зріст. Дуже охайно вбраний, у блакитний саржевий костюм. Вельми статечний молодий чоловік, сер, як для його становища.

Тоді Пуаро запитав мене.

— Чоловік, якого ви зустріли за ворітьми, докторе, був високим, чи не так?

— Так, — відповів я. — Приблизно шість футів, як на мене.

— Тоді це не те, — підсумував бельгієць. — Дякую, Паркере.

Мажордом звернувся до Реймонда:

— Прибув містер Гаммонд, сер, — повідомив він. — Бажає довідатися, чи не може чимось допомогти, і був би радий з вами поспілкуватися.

— Уже йду, — мовив молодий чоловік. І поквапився з кімнати. Пуаро запитально глянув на головного констебля.

— Сімейний адвокат, мсьє Пуаро, — сказав останній.

— У цього молодого Реймонда тепер багато справ, — пробурмотів Пуаро. — Йому все вдається досить добре.

— Упевнений, містер Екройд вважав його гідним секретарем.

— Він тут уже… скільки?

— Лише два роки, здається.

— Він виконує свої обов’язки відповідально. Я впевнений. А як він проводить свій вільний час? Чи займається le sport?

— Особисті секретарі не мають часу на таке, — зауважив полковник Мелроуз, усміхаючись. — Реймонд нібито грає в гольф. І в теніс, улітку.

— Він не бере участі в таких заходах… як-от кінські перегони?

— Заходи, пов’язані з перегонами? Ні, сумніваюся, що він цікавиться перегонами.

Пуаро кивнув і начебто втратив інтерес. Тоді повільно обвів кабінет поглядом.

— Я вже побачив усе, що, на мою думку, мені варто було побачити.

Я також роззирнувся.

— Якби стіни вміли розмовляти, — промимрив я.

Пуаро похитав головою.

— Самої мови не досить, — заперечив він. — Якби вони ще мали очі й вуха. Та не думайте, що ці бездушні речі, — він торкнувся поверхні книжкових поличок, — ніколи не стають у пригоді. До мене вони інколи озиваються… Стільці, столи багато чого повідомляють!

Він повернувся до дверей.

— Що повідомляють? — вигукнув я. — Що вони вам сьогодні розповіли?

Він кинув погляд через плече й загадково підняв брову.

— Відчинене вікно, — почав. — Замкнені двері. Крісло, що нібито самостійно пересунулося. У всіх трьох я питаю: «Чому?» і не отримую відповіді.

Він похитав головою, випнув груди й завмер, кліпаючи до нас очима. Сповнений усвідомлення власної значущості, він мав трохи кумедний вигляд. У моїй голові проскочила думка, чи справді він такий хороший детектив і чи його репутація не наслідок низки щасливих збігів?

Судячи з того, як насупився полковник Мелроуз, та сама думка навідала і його.

— Може, бажаєте оглянути ще щось, мсьє Пуаро? — сухо поцікавився він.

— Будьте такі люб’язні показати мені той срібний стіл, із якого взяли зброю. Надалі я не зловживатиму вашою ласкою.

Ми пішли до вітальні, проте дорогою туди констебль підкликав до себе полковника й після притишеної розмови останній перепросив і залишив нас. Я показав Пуаро стіл, той раз чи двічі підняв кришку й випустив її так, щоб вона впала на місце сама, потому відчинив панорамне вікно та вийшов на терасу. Я подався за ним.

Саме на той час повертав з-за рогу будинку, прямуючи у наш бік, інспектор Реґлан.