Убивство Роджера Екройда

— Крісло знову було на місці, коли я прибув з поліцією, сер, — втрутився Паркер. — Я впевнений.

— Цікаво, — повторив Пуаро.

— Реймонд чи Блант, мабуть, посунули його назад, — висловив припущення я. — Напевно, це неважливо?

— Це цілком неважливо, — погодився Пуаро. — Тому так цікаво, — тихо додав він.

— Перепрошую, я на хвилинку, — озвався полковник Мелроуз. Він вийшов з кімнати з Паркером.

— Ви вважаєте, що Паркер говорить правду? — мовив я.

— Про стілець, так. Про інше не знаю. Побачите, monsieur le docteur, коли багато працюватимете над такими справами, що всі вони подібні в одному.

— У чому? — запитав я зацікавлено.

— Кожен, кого вони стосуються, має що приховувати.

— І я? — здивувався я, усміхнувшись.

Пуаро кинув на мене уважний погляд.

— Гадаю, ви теж, — спокійно відповів він.

— Але…

— Ви відкрили мені все, що вам відомо про цього юнака Пейтона? — Він усміхнувся, коли моє обличчя спалахнуло. — О! Не бійтеся. Я не тиснутиму на вас. Я дізнаюся про це у свій час.

— Чи не розповіли б ви мені щось про свої методи? — попросив я поквапливо у прагненні приховати своє збентеження. — Наприклад, питання про вогонь?

— О! Це дуже просто. Ви залишили містера Екройда за десять до дев’ятої, чи не так?

— Так, визнаю, саме так.

— Вікно тоді стояло зачиненим і замкненим на шпінгалет, а двері незамкненими. О чверть на десяту, коли виявили тіло, двері було замкнено. А вікно відчинено. Хто відчинив його? Зрозуміло, що зробити це міг лише містер Екройд і тільки з двох причин: чи тому, що в кімнаті було нестерпно спекотно (але позаяк вогонь уже майже згас і вчора ввечері було різке зниження температури, цю причину до уваги не беремо), чи тому, що він когось впустив цим шляхом. І якщо він впустив когось цим шляхом, то це, напевно, був хтось, кого він добре знав, бо перед тим він виказував своє занепокоєння щодо того самого вікна.

— Здається, все дуже просто, — визнав я.

— Усе просто, якщо методично впорядкувати факти. Нам зараз цікаво дізнатися, що за особа була з ним о 9 : 30 вчора ввечері. Усе вказує на те, що це особа, яку впустили через вікно. Тож, попри те, що містера Екройда бачила живим пізніше міс Флора, ми не наблизимося до розгадки таємниці, доки не дізнаємось, ким був той відвідувач. Вікно, можливо, було залишено відчиненим потому, як він пішов, що, відтак, дало змогу ввійти вбивці чи тій самій людині прийти вдруге. А! Ось і полковник повернувся.

До кімнати жваво зайшов полковник Мелроуз.

— Нарешті відстежили той телефонний дзвінок, — повідомив він. — Він надійшов не звідси. Його з’єднали з доктором Шеппардом о 10 : 15 вчора ввечері з телефонної будки на станції Кінґз-Еббот. А о 10 : 23 звідти вирушає нічний потяг до Ліверпуля.

Розділ восьмий Інспектор Реґлан сповнений упевненості

Ми перезирнулися.

— Ви порозпитуєте на станції? — поцікавився я.

— Звісно, проте не сподіваюся на негайний результат. Самі знаєте, як там, на станції.

Я знав. Попри те, що Кінґз-Еббот — просто село, тутешня станція важлива для сполучення. Там зупиняється більшість великих експресів, їх переводять на інші шляхи, перечіплюють і ремонтують вагони потягів. Там є дві чи три телефонні будки. У той час ночі три місцеві потяги прибувають один за одним для сполучення з експресом на північ, який прибуває о 10 : 19 і відбуває о 10 : 23. Через метушню навколо небагато шансів помітити когось біля телефона чи під час посадки у потяг.

— Але навіщо взагалі телефонувати? — допитувався Мелроуз. — Ось що дивно. У цьому, схоже, немає ніякого сенсу.

Пуаро обережно переставив одну із порцелянових статуеток на книжковій полиці.

— Та, вочевидь, якась причина є, — озвався він через плече.

— Що ж це може бути?

— Коли знатимемо, довідаємося. Ця справа така незвична й вельми цікава.

У тому, як він промовив останні слова, було щось невловиме. Я зрозумів, що він розглядає цю справу із власного, особливого ракурсу, хоч і не міг достеменно сказати, що ж він звідти бачить.

Пуаро підійшов до вікна й зупинився там, дивлячись надвір.

— Кажете, була дев’ята година, докторе Шеппард, коли ви зустріли незнайомця за ворітьми?

Він поставив запитання, не обертаючись.

— Так, — відповів я. — Я чув, як цю годину відбив церковний годинник.

— Скільки часу він потребував, щоби дістатися будинку, дістатися цього вікна, до прикладу?

— П’ять хвилин заїздом. Дві чи три хвилини, коли б він пішов стежкою праворуч від заїзду та попрямував одразу сюди.

— Та для цього йому потрібно було знати той шлях. Як би це пояснити? Це означало б, що він тут не вперше… що орієнтується на місцевості.

— Ваша правда, — визнав полковник Мелроуз.

— Ми можемо напевне дізнатися, чи відвідували містера Екройда якісь незнайомці впродовж останнього тижня.

— Молодий Реймонд може про це розповісти, — уставив я.

— Чи Паркер, — докинув полковник Мелроуз.

— Ou tous les deux[4], — запропонував Пуаро, усміхаючись.

Полковник Мелроуз пішов шукати Реймонда, а я дзвоником викликав Паркера.