Убивство Роджера Екройда

— Тут усе зрозуміло. Усе зійшлося бездоганно. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій капітана Пейтона бачили біля сторожки; о дев’ятій тридцять, чи приблизно до того, містер Джеффрі Реймонд почув, як тут хтось просив грошей і як містер Екройд йому відмовив. Що ж далі? Капітан Пейтон залишає будинок тим самим шляхом — через вікно. Розлючений і розгублений, він перетинає терасу, підходить до відчиненого вікна вітальні. Нехай уже чверть до десятої. Міс Флора Екройд бажає на добраніч своєму дядькові. Майор Блант, містер Реймонд і місіс Екройд — у більярдній. Вітальня — порожня. Він прокрадається досередини, бере кинджал зі срібного столика та повертається до вікна в кабінет. Скидає взуття, проникає досередини та… що ж, не варто вдаватися в подробиці. Потім вислизає назовні та йде геть. Йому не вистачає сміливості повернутися до готелю. Дістається станції, звідти телефонує…

— Чому? — м’яко запитав Пуаро.

Я аж підстрибнув на ці його слова. Маленький чоловічок нахилився вперед. Його очі спалахували дивним зеленкуватим світлом.

На якусь мить це питання спантеличило інспектора Реґлана.

— Важко напевно відповісти, чому саме він так учинив, — зрештою промовив він. — Та вбивці скоюють дивні речі. Ви б про це знали, якби служили в поліції. Навіть найрозумніші з них інколи припускаються дурнуватих помилок. Одначе ходімо зі мною. Я покажу вам ті сліди.

Оминувши ріг тераси, ми попрямували за ним до вікна кабінету. На прохання Реґлана, констебль витягнув взуття, знайдене у місцевому готелі.

Інспектор приклав його до відбитків.

— Вони однакові, — упевнено сказав він. — Тобто це не та сама пара, у якій він залишив ці сліди. У тих він утік. Ця пара така сама, як та, лише старіша. Бачите, як стерлися шипи?

— Хіба ж не багато людей носять взуття із гумовими шипами? — зазначив Пуаро.

— Це правда, звісно, — погодився інспектор. — Не варто надавати такого значення відбиткам взуття, якби не все інше.

— Дуже нерозумно з боку цього молодого чоловіка, капітана Ральфа Пейтона, — вдумливо проговорив Пуаро, — залишити так багато доказів своєї присутності.

— Що ж, — правив своє інспектор, — то була суха, спокійна ніч, знаєте. Він не залишив жодних слідів на терасі та на стежині з гравію. Проте, на його горе, у струмочку, наприкінці стежини з боку проїзду, піднялася вода. Ось дивіться.

Невеличка посипана гравієм стежина неподалік пролягала до тераси. В одному місці, за кілька ярдів від кінця, земля на ній була вологою і болотистою. Цю вологу частину перетинали сліди, а поміж ними — сліди від взуття з гумовими шипами.

Пуаро трішки пройшовся стежиною. Інспектор простував поруч.

— Ви помітили відбитки жіночого взуття? — раптом запитав Пуаро.

Інспектор розсміявся.

— Це природно: кілька жінок проходили цим шляхом… і кілька чоловіків теж. Це звичний короткий шлях до будинку, бачте. Неможливо розрізнити всі відбитки. Зрештою, ті, що на підвіконні, — найважливіші.

Пуаро кивнув.

— Немає сенсу йти далі, — сказав інспектор, коли ми досягли проїзду. — Тут уже гравій і твердо.

Пуаро знову кивнув, хоч погляд його був прикутим до маленького садового будиночка, такої собі вдосконаленої альтанки, що стояла трішки ліворуч від доріжки попереду нас. До неї вела вкрита гравієм стежина.

Пуаро затримався тут, доки інспектор не пішов назад до будинку. Потім глянув на мене.

— Вас справді послав мені милостивий Господь для заміни мого друга Гастінґса, — мовив він, підморгнувши. — Я помітив, що ви від мене не відступаєтесь. Що б ви сказали на те, докторе Шеппард, коли б ми обстежили альтанку? Вона мене зацікавила.

Він підступив до дверей і відчинив їх. Попри темінь усередині, там виднілися кілька іржавих лавок, набір для крокету, якісь розкладні садові стільці.

Зиркнувши на свого нового друга, я остовпів: він став навкарачки та заходився повзати підлогою, подеколи похитуючи головою, наче від невдоволення. Зрештою він сів на підлозі, підібгавши під себе ноги.

— Нічого, — буркнув він. — Що ж, можливо, не варто було сподіватися. Та це б мало велике значення…

Він зупинився і завмер. Потім простягнув руку до одного з іржавих крісел і відчепив від нього щось.

— Що? — вигукнув я. — Що ви знайшли?

Він усміхнувся, розкриваючи долоню, щоб я побачив, що там. Клапоть цупкого білого батисту.

Я взяв його, з цікавістю оглянув і віддав.

— І що ви про це думаєте, друже? — запитав він, вивчаючи мене пильним поглядом.

— Відірваний клапоть хустинки, — припустив я, стенувши плечима.

Він знову нахилився і підхопив невеличке перо, на вигляд — гусяче.

— А це? — тріумфально виголосив він. — А що ви думаєте про це?

Я мовчки втупився у нього.

Він поклав пір’їну до кишені й знову поглянув на шматок білої тканини.

— Клаптик носової хустинки? — продовжував він. — Може, ви маєте рацію. Та запам’ятайте: у хорошій пральні хустинки не крохмалять.

Він знову тріумфально на мене подивився, а потім обережно вклав клаптик до свого записника.

Розділ дев’ятий Ставок із золотими рибками