Убивство Роджера Екройда

Остання заувага стосувалася моєї чорної валізи, поставленої на дубову скриню.

Я пояснив, що будь-якої миті мене можуть викликати на пологи, тому прийшов готовим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і продовжив свій шлях, кинувши через плече:

— Проходьте до вітальні. Ви знаєте куди. Дами зійдуть за хвилину. Мушу віднести ці документи містерові Екройду та повідомлю, що ви вже тут.

Із появою Реймонда Паркер зник, а я залишився в холі самотою. Поправив краватку, зиркнув у велике дзеркало, що висіло там, і наблизився до дверей навпроти, за якими, як мені було відомо, знаходилася вітальня.

Натискаючи дверну клямку, я почув усередині звук, наче зачинили вікно. Додам, що зауважив я це механічно, тож не надав тоді значення.

Я відчинив двері, ввійшов — і ледь не наштовхнувся на міс Рассел, що саме виходила. Ми перепросили одне одного.

Уперше я глянув на економку, оцінюючи, і замислився, якою гарною жінкою вона колись була — і, хай там як, досі є. У її темному волоссі не було сивини, а коли на щоках грав рум’янець, як-от зараз, суворість її зовнішності здавалася не такою очевидною.

Я припустив, що міс Рассел щойно прийшла: вона засапалася, неначе бігла.

— Боюся, що я завітав трішки зарано, — пробурмотів я.

— О, не думаю. Вже минуло о пів на восьму, докторе Шеппард. — Вона на мить замовкла і додала: — Я… не знала, що сьогодні вас чекають на вечерю. Містер Екройд не згадував про це.

У мене склалося невиразне враження, що мій прихід на вечерю їй не сподобався, та мені не вдалося зрозуміти причини.

— Як ваше коліно? — запитав я.

— Як і було, докторе, дякую. Мушу йти. Місіс Екройд зараз зійде. Я… я прийшла сюди поглянути, чи свіжі квіти.

Вона швидко вийшла з кімнати. Я підступив до вікна, дивуючись її наполегливому бажанню виправдати свою присутність у кімнаті. Я помітив те, що мав би знати вже давно, якби звертав увагу, а саме — у кімнаті довгі панорамні вікна-двері з виходом на терасу. Тож почутий мною звук не міг бути звуком вікна, яке зачиняють.

Безцільно, радше щоб відволіктися від болісних думок, ніж з якоїсь іншої причини, я розважав себе, намагаючись вгадати, що могло видати такий звук.

Тріск вугілля в каміні? Ні, шум був зовсім інакшим. Шурхіт шухляди письмового столу? Ні, не це.

Потім мій погляд зупинився на предметі, який, здається, називають срібним столиком. Його скляну кришку можна підняти, хоч через неї видно вміст столу. Я підійшов до столика й став вивчати його вміст. Там було кілька старовинних дрібничок зі срібла, дитячий черевичок, що належав, як стверджують, королю Карлу Першому, трохи китайських нефритових фігурок і чимало африканських дрібничок і сувенірів. Аби краще роздивитися одну з нефритових фігурок, я підняв кришку. Вона вислизнула з моєї руки і зачинилися.

Я відразу впізнав нещодавно почутий звук. Це був звук кришки цього столу, яку обережно та м’яко опустили. Для задоволення своєї цікавості я двічі чи тричі це повторив. Потім знову підняв кришку, щоб уважніше роздивитися вміст.

Я все ще схилявся над відкритим срібним столиком, коли до кімнати ввійшла Флора Екройд.

Хоч багато хто недолюблює Флору Екройд, нею не можна не захоплюватися. Для друзів же вона сама чарівність. Перше, що вражає в ній, — надзвичайна врода. Вона має від природи скандинавське світло-золотаве волосся, сині, як води норвезького фьорду, очі та ніжну, як пелюстки троянд, шкіру. У неї прямі, хлоп’ячі плечі та стрункі стегна. Утомленого лікаря вельми освіжає споглядання такого чудового здоров’я.

Проста й безпосередня англійська дівчина. Можливо, я старомодний, але гадаю, що природна краса — її перевага.

Флора підступила до столика та висловила єретичний сумнів щодо того, що король Карл Перший узагалі носив дитячі черевички.

— Та й у будь-якому разі, — говорила міс Флора, — уся ця метушня щодо речей з причини, що хтось їх одягав чи користувався ними, здається досить безглуздою. Тепер їх ніхто не одягає і ними не користується. Перо, яким Джордж Еліот написала «Млин на Флоссі», або щось таке, — це ж зрештою лише перо. Якщо вам справді так до вподоби Джордж Еліот, чому б не купити й не прочитати дешеве видання «Млина на Флоссі».

— А ви, міс Флоро, мабуть, ніколи не читаєте таких старомодних книжок?

— Помиляєтеся, докторе Шеппард. Мені подобається «Млин на Флоссі».

Приємно таке почути: книжки, які тепер читають молоді жінки та які схвалюють, просто лякають мене.

— Ви не привітали мене, докторе Шеппард, — сказала Флора. — Чи ще не чули?

Вона простягнула ліву руку. На середньому пальці був вишуканий перстень з єдиною перлиною.

— Ви ж знаєте, я виходжу заміж за Ральфа, — пояснила вона. — Дядько дуже задоволений. Тому я зостаюся в сім’ї.

Я схопив її за руки.

— Моя люба, — промовив я. — Сподіваюся, ви будете дуже щасливі.