Убивство Роджера Екройда

Але, звісно, не такої інформації потребує Керолайн. Вона воліє знати, звідки він, хто за фахом, чи одружений, ким була чи є його дружина, чи має він дітей, яке дівоче прізвище його матері й усяке таке. Гадаю, саме хтось, схожий на Керолайн, вигадав запитання для отримання паспорта.

— Моя люба Керолайн, — почав я, — професія цього чоловіка видається мені безсумнівною. Цирульник-пенсіонер. Глянь на його вуса.

Керолайн не погодилася. Вона заперечила, що якби цей чоловік був перукарем, волосся мав би хвилясте, а не пряме. У всіх перукарів кучеряве волосся.

Я вказав на кількох знайомих зі мною особисто перукарів із прямим волоссям, але Керолайн залишалася непохитною.

— Я взагалі не можу його зрозуміти, — пояснювала вона печально. — Нещодавно я позичала в сусіда певні садові інструменти, та, попри його люб’язність, нічого з нього не витягла. Нарешті я без реверансів запитала його, чи він француз, на що той відповів «ні», тож я якось не наважилася його далі розпитувати.

Це посилило моє зацікавлення нашим таємничим сусідом: чоловік, спроможний стулити рота Керолайн, відіславши її, як царицю Савську, з порожніми руками, мусить бути видатною особистістю.

— Гадаю, — сказала Керолайн, — що він має один з цих нових пилосмоків…

Із блиску її очей я здогадався, що Керолайн має намір позичити пилосмок, аби скористатися нагодою для подальшого розпитування. Я вибрав мить, щоб утекти в сад. Я великий шанувальник садівництва, тож старанно полов коріння кульбаби, коли почув застережливий зойк неподалік, а щось важке просвистіло повз мої вуха і впало до ніг, неприємно чвакнувши. Кабачок.

Я сердито роззирнувся. Над огорожею, ліворуч від мене, вигулькнуло обличчя. Яйцеподібна голова, подекуди вкрита підозріло чорним волоссям, два величезні вуса та пара спостережливих очей. Це був наш таємничий сусід, містер Порротт.

Він одразу ж заходився щиро перепрошувати.

— Тисячу разів даруйте, мсьє. Мені немає виправдання. Упродовж декількох місяців я вирощую кабачки. Сьогодні вранці я зненацька на них розлютився. Послав їх погуляти, — на жаль! — не тільки подумки, а буквально. Схопив найбільший. Жбурнув ним через огорожу. Мсьє, мені так соромно. Благаю вас пробачити мені.

Під таким потоком вибачень мій гнів був змушений розтанути. Зрештою, клятий овоч у мене не поцілив. Але я щиро сподівався, що кидання великих овочів через паркани для нашого нового друга не хобі. З такою звичкою сусід навряд чи зможе здобути нашу прихильність.

Дивний маленький чоловічок ніби прочитав мої думки.

— О, ні! — вигукнув він. — Не хвилюйтеся. Для мене це не звичка. Але лише уявіть собі, мсьє, ото працюєш для досягнення певної мети, гаруєш як віл, аби колись тільки відпочивати та робити те, про що мріяв, а опісля розумієш, що прагнеш повернутися до старих часів, коли ти працював, до колишньої діяльності, яку так радо облишив.

— Так, — погодився я. — Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину — достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.

Мій маленький сусід кивнув.

— Сила звички. Ми працюємо для досягнення певної мети, а досягнувши її, усвідомлюємо, що тужимо за повсякденною працею. А зізнаюся вам, мсьє, моя робота була цікавою. Найцікавішою роботою на світі.

— Так? — підштовхував я його. На мить у мені спалахнув запал Керолайн.

— Вивчення людської природи, мсьє!

— Цікаво, — зронив я люб’язно.

Вочевидь цирульник-пенсіонер. Хто знає таємниці людської душі краще, аніж перукарі?

— А ще я мав друга… друга, який був поруч багато років. Час від часу його недолугість мене лякала, та попри все я дуже його цінував. Уявіть собі, я сумую навіть за його тугодумством. За його наївністю та відкритим поглядом на світ. За приємністю тішити та приголомшувати його моїми надзвичайними талантами. Не можу висловити, як я за усім цим сумую.

— Він помер? — співчутливо запитав я.

— Ні. Живе та процвітає… але на іншому кінці світу. Тепер він у Аргентині.

— У Аргентині, — повторив я заздрісно.

Завжди мріяв поїхати до Південної Америки. Я зітхнув, потім підвів голову й зауважив, що містер Порротт дивиться на мене зі співчуттям. Схоже, цей маленький чоловічок усе осягнув.

— Ви теж туди хочете, чи не так? — поцікавився він.

Зітхнувши, я похитав головою.

— Я міг поїхати, — сказав. — Рік тому. Але був дурним… навіть гірше — жадібним. Пожертвував реальністю заради марева.

— Розумію, — мовив містер Порротт. — Грали на фондовій біржі?

Я скорботно кивнув, хоч у душі потішався. Цей кумедний маленький чоловічок тримався вельми поважно.

— Часом не нафтові родовища Поркюпайн? — кинув він раптом.

Я витріщився на нього.

— Власне, я думав про них, але зрештою зупинився на золотій копальні в Західній Австралії.

Сусід споглядав мене із загадковим виразом на обличчі.

— Це Доля, — виголосив він нарешті.

— Що за Доля? — перепитав я роздратовано.