Убивство Роджера Екройда

Керолайн байдуже до лісів будь-якої пори року. Зазвичай вона вважає ліси місцем, де намочиш ноги й де на голову можуть звалитися різні неприємні речі. Ні, лише нездоланний інстинкт мангуста міг привести її до нашого місцевого переліска. Це єдине місце поблизу Кінґз-Еббота, де можна поговорити з молодою жінкою, щоб цього не побачило ціле село. Та й «Парк папороті» поруч.

— Ну, гаразд, — погодився я, — продовжуй.

— Як я вже казала, я просто йшла лісом, коли почула голоси.

Керолайн замовкла.

— І що?

— Один належав Ральфу Пейтону (я відразу його впізнала). Інший — дівочий. Звісно, я не мала наміру підслуховувати…

— Ні, звісно, ні, — виголосив я із підкресленим сарказмом, але це, однак, зовсім не вплинуло на Керолайн.

— Я просто не могла не почути. Дівчина щось сказала (я не розчула, що саме), а Ральф відповів. Схоже, він дуже гнівався. «Люба моя, — сказав він. — Ти що, не розумієш, що старий, як пити дати, не залишить мені жодного шилінга? За останні роки я вже дістав його. Утну ще щось — і його терпіння лусне. А нам, люба, потрібні грошики. Я буду невимовно багатий, коли старий вріже дуба. Він скнара, та, як воно буває, купається в грошах. Я не хочу, щоб він змінив заповіт. Довірся мені та не хвилюйся». То були саме ці слова. Я дуже добре запам’ятала. На жаль, я тоді наступила на суху галузку, чи щось таке, тож вони стишили голоси та пішли. Певна річ, я не могла побігти за ними, тому й не роздивилася, що то за дівчина.

— Це, мабуть, найприкріше, — сказав я. — Здогадуюсь, що ти поквапилася до «Трьох вепрів», відчула слабкість, увійшла до таверни випити чарку бренді й змогла глянути, чи на місці обидві офіціантки. Так?

— Це не була офіціантка, — рішуче заперечила Керолайн. — Я майже впевнена, що це Флора Екройд, але…

— Але це безглуздо, — погодився я.

— Та якщо це не Флора, то хто ж?

Моя сестра швидко перебрала дівчат, що жили неподалік, перераховуючи всі можливі «за» і «проти».

Коли вона замовкла, щоб перевести подих, я пробелькотів щось про хворого та вислизнув надвір.

Я зібрався йти до «Трьох вепрів». Імовірно, Ральф Пейтон уже повернувся туди.

Я знав Ральфа дуже добре, мабуть, краще, ніж будь-кого в Кінґз-Ебботі, бо колись знав його матір, тож розумів у ньому багато того, що спантеличувало інших. Певною мірою, він жертва спадковості. Не успадкувавши від матері фатальної схильності до алкоголю, усе таки був безвольним. Як зауважив уранці мій новий друг, Ральф був надзвичайно гарний: високий, шість футів на зріст, із пропорційною статурою, легкою грацією атлета брюнет, як і його мати, з гарним засмаглим обличчям, завжди готовим просяяти усмішкою. Ральф Пейтон належав до народжених зачаровувати без особливих зусиль. Попри те, що ні в чому собі не відмовляв, вирізнявся марнотратністю, не знав нічого святого, він був добрим, тож усі друзі були віддані йому.

Чи міг я якось на нього вплинути? Я гадав, що можу.

У «Трьох вепрах» я дізнався, що капітан Пейтон щойно повернувся. Я піднявся до його номера та ввійшов без попередження.

На мить, пам’ятаючи те, що чув і бачив, я завагався, як він прийме мене, та мої побоювання виявилися марними.

— О, Шеппарде! Радий бачити вас.

Він наблизився, простягаючи руку. Сонячна усмішка осяяла його обличчя.

— Єдина людина, яку я радий бачити в цьому пекельному місці.

Я здивовано звів брови.

— Що тут не так?

Він нервово засміявся.

— Довга історія. Справи у мене не дуже, докторе. Може, вип’єте щось?

— Так, дякую.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, тоді повернувся і сів у крісло.

— Що ж, не зволікатиму, — похмуро сказав він. — Я встряв у неприємності. По суті, не маю і найменшого уявлення, як учинити далі.

— У чому річ? — співчутливо поцікавився я.

— То все мій клятий вітчим.

— Що він зробив?

— Важливо не те, що він уже зробив, а те, що може зробити в майбутньому.

На дзвінок відповіли, і Ральф замовив напої. Коли служник вийшов, Ральф знову, суплячись, згорбився у своєму кріслі.

— Це справді… так серйозно? — запитав я.

Він кивнув.

— Цього разу я взагалі не бачу виходу, — розважливо мовив він.

Незвично серйозні нотки в його голосі переконали мене в його щирості. Що ж мало трапитися, аби Ральф посерйознішав.

— Власне, — продовжував він, — я не бачу перспектив… Дідько його знає, як учинити далі.

— Якщо я можу допомогти… — несміливо почав я.

Але він рішуче похитав головою.

— Ви дуже люб’язні, докторе. Та я не хочу вас вплутувати. Мушу діяти сам.

Він замовк на хвилину, а потім повторив трохи зміненим голосом:

— Так, я мушу діяти сам…

Розділ четвертий Вечеря у «Папороті»

І

Ледь минуло о пів на восьму, коли я натиснув ґудзик дзвінка на вхідних дверях «Парку папороті». Двері із запопадливою швидкістю відчинив Паркер, мажордом.

Вечір був чудовий, тож я прийшов пішки. Ступив до великого прямокутного холу, і Паркер допоміг мені зняти пальто. Саме тієї миті секретар Екройда, приємний молодий чоловік із прізвищем Реймонд, проходив через хол до кабінету Екройда з купою паперів у руках.

— Добрий вечір, докторе. Завітали на вечерю? Чи із професійним візитом?