Убивство Роджера Екройда

Я глянув, та, направду, це майже нічого не дало. Міс Рассел так непереконливо описувала непевні болі, що, коли б на її місці опинилася менш порядна жінка, я б запідозрив, що ця історія надумана. На мить я припустив, що міс Рассел навмисно вигадала клопіт з коліном, аби розпитати мене про смерть місіс Феррас, але незабаром зрозумів, що принаймні тут помилявся: вона мимохіть згадала трагедію і край. Попри це, міс Рассел нібито прагнула затриматися і порозмовляти.

— Що ж, докторе, дякую вам за цю пляшечку мазі, — подякувала вона нарешті. — Та не вірю, що вона хоч якось допоможе.

Я й сам не вірив, але запротестував — за велінням обов’язку. Зрештою, мазь не зашкодить, а своє ремесло треба відстоювати.

— Я не вірю всім цим лікам, — правила своє міс Рассел, зневажливо окидаючи поглядом мою колекцію пляшечок. — Медичні препарати завдають багато шкоди. Наприклад, звикання до кокаїну.

— Ну, як на те…

— Це явище дуже поширене у вищих колах суспільства.

Упевнений у кращій поінформованості міс Рассел про вище суспільство, я навіть не спробував сперечатися з нею.

— Просто скажіть мені отаке, докторе, — попросила міс Рассел. — Припустімо, ви справді раб наркотиків. Чи можна якось цьому зарадити?

На таке запитання не відповіси відразу. Я прочитав їй на цю тему коротку лекцію, вислухану нею з великою увагою. Мене ж не полишала підозра, що вона намагається вивідати щось про місіс Феррас.

— От, наприклад, веронал… — продовжував я.

Але, на диво, вероналом вона начебто не зацікавилася. Натомість змінила тему та поцікавилась, чи справді є такі рідкісні отрути, що їх надзвичайно важко виявити.

— О! — мовив я. — Бачу, ви читаєте детективні історії.

— Правда ваша, — зізналася вона.

— Сенс детективної історії, — сказав я, — полягає в тому, щоби вказати рідкісну отруту (можливо, з Південної Америки), про яку ніхто ніколи не чув і яку невідоме плем’я дикунів використовує для отруєння стріл. Смерть від неї миттєва, а західна наука безсила визначити її. Ви таке маєте на увазі?

— Так. Це насправді можливо?

Я скрушно похитав головою.

— Боюся, що ні. Та, звісно, є кураре.

Про кураре я розповів їй чимало, та міс Рассел нібито знову втратила інтерес. Вона лише запитала, чи знайдеться його трохи у моїй шафці з отрутами, а коли я заперечив, то, здалося, зовсім упав у її очах.

Вона сказала, що їй час повертатися, і коли я проводжав її до дверей приймальні, гонг покликав на обід.

Я й не підозрював, що міс Рассел до вподоби детективні історії. Мене дуже розважила вималювана в уяві картинка, як вона виходить зі своєї кімнати виганьбити служницю, що завинила, а потім повертається до спокійного читання «Таємниці сьомої смерті» чи чогось такого.

Розділ третій Чоловік, який вирощував кабачки

За обідом я повідомив Керолайн, що вечерятиму в «Папороті». Сестра не заперечувала. Навпаки.

— Чудово, — сказала вона. — От і дізнаєшся про все. До речі, що там за клопіт з Ральфом?

— З Ральфом? — перепитав я. — Нічого.

— Тоді чому він зупинився у «Трьох вепрах», а не у «Парку папороті»?

У мене й на мить не виникло сумнівів у твердженні Керолайн, що Ральф Пейтон перебуває в місцевому готелі. Достатньо було її слова.

— Екройд говорив мені, що Ральф у Лондоні, — промовив я здивовано, відступивши від свого непорушного правила ніколи не ділитися інформацією.

— О! — здивувалася і Керолайн. Я помітив, як смикався її ніс, доки вона це обдумувала. — Він прибув до «Трьох вепрів» учора ввечері, — зауважила вона. — Він і досі там. Учора ввечері він зустрічався з якоюсь дівчиною.

Мене це зовсім не здивувало: Ральф, мушу додати, більшість вечорів гуляє з дівчатами. Та мене таки вразило, що для розваг він обрав Кінґз-Еббот, а не веселу столицю.

— З однією з офіціанток? — припустив я.

— Ні. Це все, що мені відомо. Він ходив на побачення. Не знаю з ким.

(Керолайн було гірко таке визнати).

— Але здогадуюся, — продовжила моя невтомна сестра.

Я терпляче чекав.

— Зі своєю двоюрідною сестрою.

— З Флорою Екройд? — ошелешено вигукнув я.

Флора Екройд не була родичкою Ральфа Пейтона, та оскільки Ральфа вже давно вважали сином Екройда, їх мали за родичів.

— З Флорою Екройд, — повторила сестра.

— Але чому не піти до «Папороті», якщо бажаєш із нею зустрітися?

— Таємно заручені, — виголосила Керолайн із безмежним задоволенням. — Старий Екройд не хоче про це й чути, тому вони змушені зустрічатися отак.

Я бачив недоліки версії Керолайн, але втримався від зауваг. Невинна репліка про нашого нового сусіда змінила тему розмови.

У будинку по-сусідству, «Модринах», нещодавно оселився чужинець. На превелике невдоволення Керолайн, їй не вдалося вивідати про нього нічого, крім того, що він іноземець. Виявилося, що її агентура — ненадійна. Вочевидь, цей чоловік споживає молоко, овочі, м’ясо та іноді й мерлани, так само, як і будь-хто інший, але ніхто з постачальників його цими продуктами не мав про нього жодної інформації. Навіть його ім’я (здається, містер Порротт) викликало відчуття нереальності. Єдине відоме про нього — це те, що він цікавиться вирощуванням кабачків.