Убивство Роджера Екройда

— Те, що моїм сусідом виявилася людина, яка серйозно розмірковує про нафтові родовища Поркюпайн і золоті копальні Західної Австралії. Скажіть, ви відчуваєте слабкість до каштанового волосся?

Я аж рота роззявив, а той зайшовся сміхом.

— Ні, ні, я не божевільний. Заспокойтеся. Дурнувате запитання я вам поставив, бо бачте, мій друг, про якого я говорив, був молодим, вважав усіх жінок гарними, а більшість із них навіть вродливими. Але ви — чоловік середнього віку, лікар, людина, яка розуміє абсурдність і марноту більшості речей у нашому житті. Що ж, ми сусіди. Будь ласка, прийміть і передайте своїй прекрасній сестрі мій найкращий кабачок.

Він уклонився й урочистим жестом подав мені величезний екземпляр цього овоча, який я належно прийняв, достоту так, як його було запропоновано.

— Отож, — весело підсумував маленький чоловічок, — сьогоднішній ранок не минув намарне. Я зустрів людину, що якось нагадує мені далекого друга. Між іншим, можна вас дещо запитати. Ви, безперечно, знаєте у цьому селі кожного. Що то за юнак із дуже темним волоссям, очима та гарним обличчям? Він ходить із високо піднесеною головою та легкою посмішкою на вустах.

Опис не залишав жодних сумнівів.

— Це певне капітан Ральф Пейтон, — протягнув я.

— Я раніше його не зустрічав?

— Ні, якийсь час він був відсутній. Але він син, насправді прийомний син, містера Екройда з «Парку папороті».

Мій сусід роздратовано зажестикулював.

— Звісно, я мав би здогадатися. Містер Екройд так багато про нього говорив.

— Ви знаєте містера Екройда? — здивувався я.

— Ми з містером Екройдом знайомі ще з Лондона… коли я там працював. Я попросив його не розповідати тут про мою професію.

— Зрозуміло, — мовив я, трохи розважений тим, що сприйняв за відвертий снобізм.

Але маленький чоловічок продовжував розмову, бундючно, самозадоволено посміхаючись:

— Краще зоставатися інкогніто. Я не прагну розголосу. Навіть не намагаюся виправити місцевий варіант мого імені.

— Так, звісно ж, — пробурмотів я, не знаючи, що й сказати.

— Капітан Ральф Пейтон, — розмірковував містер Порротт. — Отож, він заручений із племінницею містера Екройда, чарівною міс Флорою.

— Хто це вам розповів? — здивувався я.

— Містер Екройд. Близько тижня тому. Він дуже із цього задоволений, давно чекав, коли це станеться, чи, принаймні, я так зрозумів. Я навіть гадаю, що йому довелося трохи натиснути на молодого чоловіка. Хоча це ніколи не розумно. Молодий чоловік повинен одружуватися на втіху собі, а не вітчима, від якого на дещо очікує.

Мої версії повністю розсипалися. Я не міг навіть уявити, що Екройд довіряє перукареві свої таємниці й обговорює з ним питання про шлюб племінниці та пасинка. Екройд прихильно ставиться до людей нижчого прошарку, але вирізняється дуже розвиненим почуттям власної гідності. Я почав припускати, що, зрештою, Порротт не може бути перукарем.

Аби приховати збентеження, я сказав перше, що спало на гадку:

— Чому ви звернули увагу на Ральфа Пейтона? Через приємну зовнішність?

— Ні, не тільки тому… хоча, як на англійця, він вельми гарний… Ваші романістки назвали б його грецьким богом. Ні, є в цьому молодому чоловікові дещо мені незрозуміле.

Він виголосив останні слова тоном, що справив на мене разюче враження. Він начебто характеризував юнака у світлі якихось сокровенних знань, мені недосяжних. Під таким враженням я подався додому: саме тієї миті мене покликала сестра.

Я ввійшов. Керолайн ще була в капелюшку. Мабуть, щойно повернулася з села. Вона негайно почала:

— Я зустріла містера Екройда.

— І що? — запитав я.

— Звісно, я зупинила його, хоча він, схоже, дуже квапився і все поривався іти.

Я не сумніваюся, що так і було. Ставлення містера Екройда до Керолайн було таким самим, як і до міс Ґаннетт раніше того дня. Може, навіть більш вираженим: Керолайн важче спекатися.

— Я відразу ж запитала його про Ральфа. Він дуже здивувався. Він не знав, що хлопець тут. Сказав, що я, мабуть, помилилася. Я! Помилилася!

— Таки смішно, — промовив я. — Він мусив би краще тебе знати.

— Тоді він сказав, що Ральф і Флора заручені.

— Я теж це знаю, — перервав її я зі скромною гордістю.

— Хто тобі розповів?

— Наш новий сусід.

Секунду-дві Керолайн вагалася, наче кулька на рулетці, що повільно коливається між двома числами. Але відхилила спокусливий оманливий маневр.

— Я повідомила містера Екройда, що Ральф зупинився у «Трьох вепрах».

— Керолайн, — почав я, — ти ніколи не думала, що можеш завдати великого лиха тією своєю звичкою повторювати все почуте, не замислюючись?

— Нісенітниця! — заперечила сестра. — Людям варто все знати. Я вважаю своїм обов’язком тримати їх у курсі. Містер Екройд був дуже вдячний мені.

— Еге ж, — поквапився погодитись я, оскільки це, вочевидь, було не все.

— Гадаю, він прямував до «Трьох вепрів», але якщо так, Ральфа він там не знайшов.

— Справді?

— Справді. Бо коли я поверталася лісом…

— Поверталася лісом? — перервав її я.

Керолайн зашарілася.

— День був такий погожий! — вигукнула вона. — Я вирішила трохи пройтися. Ліси в осінніх барвах такі гарні цієї пори!