Убивство Роджера Екройда

Я не описуватиму процедуру в деталях. Це було б чергове повторення того самого. За домовленістю з поліцією розголошувати було дозволено дуже мало. Я дав покази щодо смерті Екройда та її можливого часу. Коронер згадав про відсутність Ральфа Пейтона, але надто на цьому не наголошував.

Потому ми з Пуаро перекинулися кількома словами з інспектором Реґланом. Інспектор був дуже засмучений.

— Усе погано, мсьє Пуаро, — говорив він. — Я намагаюся все оцінювати неупереджено та прозоро. Як людина місцева я неодноразово зустрічався з капітаном Пейтоном у Кранчестері, тож не хочу його вини у злочині… але все погано, з якого боку не зайди. Якщо на Ральфові немає вини, чому він не з’явився? Ті свідчення, що є в нас проти нього, можливо, вдасться спростувати. Чому він не прийде та все не пояснить?

Інспектор розповів іще те, чого я не знав на той час. Опис Ральфа було розіслано по всіх портах і залізничних станціях Англії. Поліція була напоготові всюди. Під спостереженням було його помешкання у місті, а також усі місця, де він часто бував. З таким оточенням уникнути викриття здавалося неможливим. Ральф не мав при собі ніяких речей і, як усім відомо, грошей також.

— Мені не вдається знайти хоч когось, хто бачив його на станції того вечора, — продовжував інспектор. — А його там добре знають, і хтось мав би помітити. З Ліверпуля також немає новин.

— Ви гадаєте, він поїхав до Ліверпуля? — поцікавився Пуаро.

— Що ж, можливо. Те телефонне повідомлення зі станції, лише за три хвилини до відбуття потяга на Ліверпуль… щось воно мало би означати.

— Хіба що його було зроблено навмисно, щоб збити вас зі сліду. Можливо, у цьому сенс телефонного повідомлення.

— Непогана ідея, — із запалом погодився інспектор. — Ви справді вважаєте це поясненням того телефонного дзвінка?

— Друже, — похмуро мовив Пуаро. — Я не знаю. Та ось що знаю: знайшовши пояснення тому телефонному дзвінку, ми знайдемо пояснення вбивству.

— Щось таке ви вже говорили, пам’ятаю, — відзначив я, поглядаючи на нього з цікавістю.

Пуаро кивнув.

— Я завжди до цього повертаюся, — серйозно зауважив він.

— Мені здається, що це не має ніякого стосунку, — висловився я.

— Я б так не сказав, — заперечив інспектор. — Та, мушу зізнатися, гадаю, що мсьє Пуаро трохи перебільшує. У нас є кращі докази, ніж цей. Відбитки пальців на кинджалі, до прикладу.

Раптом Пуаро заговорив зі значними домішками іноземних слів, що траплялося із ним у ситуаціях виняткового збудження.

— Мсьє l’Inspecteur, — почав він, — остерігайтеся тупикової… тупикової… comment dire?.. маленька вуличка без кінця.

Інспектор Реґлан стовбичив мовчки, я ж зметикував швидше.

— «Тупикова алея»? — запитав.

— Саме так… тупикова вулиця, що нікуди не веде. Так може статися з вашими відбитками пальців — вони нікуди вас не приведуть.

— Не розумію, як таке можливо, — засумнівався поліцейський. — Ви, напевно, натякаєте, що їх підроблено? Я читав про таке, проте ніколи не стикався. Та фальшиві чи справжні — вони кудись ведуть.

Пуаро широко розкинув руки й ледь стенув плечима.

Потім інспектор показав нам різні варіанти збільшених знімків відбитків пальців і заходився із використанням технічних термінів оповідати про петлі та звивини.

— Ну ж бо, — зрештою не стримався він, роздратований байдужістю Пуаро, — ви повинні погодитися з тим, що ці відбитки когось, хто тієї ночі перебував у будинку?

— Bien entendu[9], — виголосив Пуаро, кивнувши головою.

— Тож я взяв відбитки пальців у всіх мешканців будинку. У всіх, запевняю вас, від старої дами до кухонної прислуги.

Не думаю, що місіс Екройд дуже сподобалося б величання її «старою дамою»: вона спускає шалені гроші на косметику.

— У всіх, — знову повторив інспектор.

— Разом зі мною, — сухо докинув я.

— Гаразд. Жодні не підходять. Це нам залишає два варіанти. Ральф Пейтон або загадковий незнайомець, про якого говорить доктор. Коли ми знайдемо цих двох…

— Буде втрачено багато цінного часу, — закінчив за нього Пуаро.

— Я не зовсім вас розумію, містере Пуаро.

— Ви стверджуєте, що взяли відбитки в усіх присутніх у будинку, — пробурмотів Пуаро. — Ви кажете мені всю правду, мсьє l’Inspecteur?

— Авжеж.

— Нікого не оминули?

— Не оминув нікого.

— І живих, і мертвих?

На якусь мить таке влучне зауваження спантеличило інспектора. Міркуючи, він протягнув:

— Ви про…

— Мертвих, мсьє l’Inspecteur.

Інспектор міркував іще кілька хвилин.

— Припускаю, — розмірено продовжував Пуаро, — що відбитки на кинджалі належать самому містерові Екройду. Це легко перевірити. До тіла ще досі є доступ.

— Але навіщо? Який сенс? Ви ж не вважаєте, що то було самогубство, містере Пуаро?

— О, ні! Я вважаю, що вбивця надягнув рукавички чи намотав щось на руку. Потому, як було завдано удар, він узяв руку жертви й обхопив нею руків’я кинджала.

— Але чому?

— Щоб іще більше заплутати й так заплутану справу.

— Що ж, — погодився інспектор. — Я над цим поміркую. Що наштовхнуло вас на таку думку?