Убивство Роджера Екройда

— Хіба вчора пополудні моя сестра не виклала вам усе?

— C’est possible.

— Без жодних причин, — повідав я.

— Les femmes, — підсумував Пуаро. — Вони дивовижні! Вони копирсаються в тому, що відбувається на їхніх очах, і, на диво, дізнаються правду. Та насправді дивина не це. Жінки підсвідомо, не підозрюючи цього, помічають тисячі маленьких дрібничок. Результат поєднання в їхній підсвідомості всіх цих дрібничок називають інтуїцією. У мене значний досвід у психології. Я все це знаю.

Пуаро із бундючно випнутими грудьми мав такий кумедний вигляд, що я ледве стримався від реготу. Потім він відпив какао й ретельно витер вуса.

— Рокажіть мені, — не стримався я, — що ви насправді думаєте про все це?

Він відставив чашку.

— Ви цього хочете?

— Так.

— Ви бачили те саме, що бачив і я. Хіба версії не мусили би бути однаковими?

— Боюся, ви сміятиметеся з мене, — холодно кинув я. — Звісно, у мене брак досвіду щодо таких справ.

Пуаро поблажливо всміхнувся мені.

— Ви, як маленька дитина, що прагне зрозуміти роботу двигуна. Волієте поглянути на цю справу очима не сімейного лікаря, а детектива, який ні з ким не знайомий і йому до всіх байдуже: усі для нього чужі та однаковою мірою можуть підпадати під підозру.

— Ви це добре пояснили, — мовив я.

— Дечого навчу вас. Передусім варто відтворити чітку картину подій того вечора, постійно пам’ятаючи, що той, хто розповідає, може брехати.

Я здивовано підняв брови.

— Досить недовірливе ставлення.

— Але необхідне, запевняю вас, необхідне. Отже, спершу доктор Шеппард покидає будинок за десять до дев’ятої. Звідки мені це відомо?

— Тому що я вам розповів.

— А що як ви сказали неправду чи був неточним годинник, який ви минали? Проте Паркер теж запевняє, що ви вийшли за десять до дев’ятої. Ось чому ми погоджуємось із таким твердженням і рухаємося далі. О дев’ятій ви здибали чоловіка — назвемо це Романтикою таємничого незнайомця — біля сторожки парку. Звідти я це знаю?

— Я вам сказав, — знову почав я, але Пуаро перервав мене нетерплячим жестом.

— Ага! Щось ви сьогодні трохи нездогадливі, друже. Це відомо вам, та звідки це дізнався я? Eh bien, я повідомлю вам, що таємничий незнайомець не був вигадкою вашої уяви, тому що покоївка міс Ґаннетт зустріла його кількома хвилинами раніше, і він теж розпитував її про шлях до «Парку папороті». Тому ми можемо погодитися з його присутністю і бути майже певним щодо двох речей: він — чужинець тут, і, хай якою була мета його поїздки до «Папороті», особливої таємниці вона не складала, бо він двічі розпитував дорогу туди.

— Так, — озвався я. — Розумію.

— Саме тому я поставив собі завдання роздобути більше інформації про цю людину. Я довідався, що він випивав у «Трьох вепрах», тамтешня офіціантка запевняє, що той говорив з американським акцентом і щойно повернувся зі Сполучених Штатів. Ви не зауважили американського акценту?

— Так, гадаю, акцент був, — відповів я за хвилину чи два, упродовж яких силкувався пригадати, — але ледь помітний.

— Précisément. А ще є ось що. Пам’ятаєте, я знайшов це в альтанці.

Він простягнув мені перо. Я зацікавлено розглядав його, доки в голові не промайнув спогад із колись прочитаного.

Спостерігаючи за моїм обличчя, Пуаро кивнув.

— Так, героїн. «Білий», як то кажуть. Наркомани тримають перо отак і вдихають через ніс.

— Діаморфіну гідрохлорид, — визначив я механічно.

— Цей спосіб вживання наркотику дуже поширений за океаном. Це, вочевидь, ще одне підтвердження прибуття того чоловіка з Канади чи Сполучених Штатів.

— Чому ви зацікавилися альтанкою? — запитав я.

— Мій друг інспектор сприйняв за належне, що всі, хто ходив тією стежкою, намагалися швидше дістатися будинку, та коли я побачив альтанку, то зрозумів, що тією стежкою може скористатися будь-хто, хто має альтанку за місце зустрічі. Отже, цілком імовірно, що незнайомець не дійшов ні до парадних, ні до задніх дверей. Тобто хтось із дому вийшов назустріч йому. Коли так, то зручнішого місця за цю невеличку альтанку не знайти. Я обшукав її в надії, що вдасться роздобути там якусь зачіпку. І знайшов дві: клапоть батисту та гусяче перо.

— А клапоть батисту? — не відступався я. — Що з ним?

Пуаро здивовано вигнув брови.

— Ви не використовуєте свої сірі клітини, — зазначив він сухо. — Клаптик накрохмаленого батисту — це ж очевидно.

— Для мене не дуже, — і змінив тему. — У всякому разі той чоловік прямував до альтанки на зустріч із кимось. Із ким?

— У цьому й заковика, — зізнався Пуаро. — Пригадайте, місіс Екройд та її дочка приїхали з Канади?

— Ви згадували про це сьогодні, коли звинуватили їх у приховуванні правди?

— Можливо. Тепер інше. Як вам історія покоївки?

— Яка історія?

— Історія її звільнення. Чи можна звільнити служницю за півгодини? Чи правдоподібна та історія про важливі документи? І пам’ятайте: хоча вона запевняє, що перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої, її слова підтвердити не може ніхто.

— Ви мене заплутали.

— А для мене все стає зрозумілим. Але тепер слухаю ваші ідеї та теорії.

Я витягнув із кишені аркушик паперу.