Убивство Роджера Екройда

— Це як контузія, розумієте, — торочила місіс Екройд, — і наважуся зазначити, що Роджер не давав йому багато грошей… із найкращих міркувань, звісно. Я бачу, що всі ви проти мене, але мушу визнати дуже дивним, що Ральф досі переховується, і рада, що про заручини Флори не було офіційно оголошено.

— Завтра буде, — відрізала Флора.

— Флоро! — залементувала приголомшена матір.

Флора звернулася до секретаря.

— Надішліть повідомлення «Морнінґ Пост». І «Таймс», будь ласка, містере Реймонд.

— Як вам буде завгодно, міс Екройд, — похмуро відповів він.

Вона імпульсивно повернулася до Бланта.

— Зрозумійте мене, — звернулася вона до нього. — Як мені вчинити? За таких обставин я мушу підтримувати Ральфа. Невже не розумієте, що я повинна це зробити?

На її запитальний погляд він, після тривалої паузи, кивнув.

Місіс Екройд вибухнула гучними протестами — Флора залишилася незворушною. Тоді озвався Реймонд.

— Я поважаю вашу мотивацію, міс Екройд. Та чи не гадаєте ви, що дієте надто поквапливо? Зачекайте день чи два.

— Завтра, — відкарбувала Флора. — Мамо, немає сенсу наполягати. Хай якою я б не була, одначе друзів не зраджуватиму.

— Мсьє Пуаро, — слізно заблагала місіс Екройд. — Чому ви нічого не скажете?

— Бо нічого сказати, — втрутився Блант. — Вона чинить правильно. Я підтримуватиму її і в радості, і в горі.

Флора простягнула до нього руку.

— Дякую, майоре Блант, — мовила.

— Мадемуазель, — почав Пуаро, — дозвольте мені, старому чоловікові, привітати вас із такою сміливістю та вірністю. І зрозумійте мене правильно, коли я вас попрошу, дуже щиро попрошу, перенести оголошення щонайменше на два дні.

Флора завагалася.

— Я прошу про це з огляду на інтереси Ральфа Пейтона й ваші також, мадемуазель. Ви насупилися. Не розумієте, про що я. Pas de blagues[13]. Покладіться на мене та не вимагайте пояснень зараз.

Флора помовчала кілька хвилин перед тим, як відповісти.

— Мені це не подобається, — зрештою зізналася вона, — та я виконаю ваше прохання.

Вона знову сіла за стіл.

— А зараз, мадам і мсьє, — швидко заговорив Пуаро, — я продовжу те, із чого починав розмову. Усвідомте, що я докопаюся до правди. Правда, хай якою б вона не була огидною, завжди бажана та прекрасна для того, хто її шукає. Я вже немолодий, мої сили не такі, як раніше.

Тут він, вочевидь, сподівався на заперечення.

— Радше за все, це останнє моє розслідування. Та Еркюль Пуаро не завершить програшем. Messieurs et mesdames, кажу вам, я про все довідаюся. І довідаюся, незважаючи на вас усіх.

Він провокативно кинув ті останні слова нам просто в обличчя. Ми всі аж відсахнулися. Окрім Джеффрі Реймонда із його незмінно гарним гумором і цілковитою незворушністю.

— Що ви маєте на увазі під «незважаючи на нас усіх»? — запитав він, трохи піднявши брови.

— Лише те, monsieur, що кожен із присутніх у цій кімнаті щось від мене приховує. — Він жестом руки зупинив протести-перешіптування. — Так, так, я знаю, що кажу. Це може бути щось неважливе, банальне, недотичне до справи, та це так. Кожен із вас має, що приховувати. Ну ж бо, моя правда?

Він окинув викличним та обвинувальним поглядом усіх присутніх за столом. І кожна пара очей опустилася від зустрічі з його очима. Так, мої очі — теж.

— Я отримав відповідь, — мовив Пуаро з дивним смішком і підвівся зі свого місця. — Звертаюся до вас усіх. Скажіть мені правду — усю правду.

Запала тиша.

— Не говоритимете?

З його вуст знову злетів дивний смішок.

— C’est dommage[14], — кинув він і вийшов.

Розділ тринадцятий Гусяче перо

Того вечора після вечері я, на прохання Пуаро, пішов до нього. На виході Керолайн зміряла мене відверто невдоволеним поглядом. Гадаю, вона б радо супроводжувала мене.

Пуаро прийняв мене гостинно. Виставив на невеличкий столик пляшку ірландського віскі (якого я не терплю), сифон із содовою та склянку. Сам приготував какао (як я пізніше дізнався, його улюблений напій).

Він ґречно поцікавився самопочуттям моєї сестри, за його словами, надзвичайно цікавої жінки.

— Боюся, ви сприяєте її зарозумілості, — сухо зазначив я. — Як щодо недільного полудня?

Він розсміявся, підморгнувши.

— Я завжди вважав за краще наймати фахівців, — двозначно сказав він і відмовився пояснити свої слова.

— У всякому разі тепер ви знаєте всі місцеві плітки, — зауважив я. — Правдиві та брехливі.

— І цілу купу цінної інформації, — додав той стиха.

— Наприклад…

Пуаро похитав головою.

— Чому ви не сказали мені правди? — запитав він. — У такому місці, як це, усе, зроблене Ральфом Пейтоном, із часом стало б відомим: коли б лісом йшла не ваша сестра, то йшов би хтось інший.

— Мабуть, так, — вимушено погодився я. — Але чому ви цікавитеся моїми пацієнтами?

Він знову підморгнув.

— Тільки одним із них, докторе. Одним із них.

— Останнім? — ризикнув припустити я.

— Міс Рассел дуже цікавий об’єкт вивчення, — ухилився від відповіді детектив.

— Ви погоджуєтеся з моєю сестрою та місіс Екройд, що міс Рассел ще той фрукт? — поцікавився я.

— Як? Тобто «фрукт»?

Я пояснив, як міг.

— І вони так говорять?