Убивство Роджера Екройда

Озираючись назад, розумію, що найбільше мене вражає фрагментарність цього періоду. До з’ясування таємниці кожен докладав своїх зусиль, неначе викладав мозаїку із власних шматочків знань чи відкриттів. Однак це ще було не завершення. Тільки Пуаро міг розкласти ті шматочки на належні їм місця.

Окремі з обставин видавалися неактуальними й безглуздими. Як-от питання про чорні черевики. Та про це згодом… Аби викладати все у хронологічному порядку, я повинен почати із дзвінка місіс Екройд.

Вона послала по мене рано вранці у вівторок. Сприйнявши цей виклик за нагальний, екстрений випадок, я поквапився до неї.

Леді була в ліжку (вона вже не зважала на етикет). Подала мені свою кістляву руку та вказала на крісло біля ліжка.

— Ну, місіс Екройд, — почав я, — що трапилось?

Я говорив добродушно, як і належить лікарям загальної практики.

— Я розгублена, — простогнала місіс Екройд. — Абсолютно розгублена. Приголомшена смертю бідного Роджера. Подейкують, що часто люди не відчувають цього відразу. Якась запізніла реакція.

Шкода, що з огляду на професію лікар іноді не має змоги сказати те, що думає насправді.

Я віддав би все, щоб відповісти, що це дурниця!

Натомість я запропонував їй тонік. Місіс Екройд узяла його й нібито налаштувалася зробити наступний хід (я й на мить не припустив, що мене викликали через шок від смерті Екройда: місіс Екройд була цілком нездатна вирішувати справи по-простому, завжди прямувала до мети звивистим шляхом, тож я чудувався її зверненню до мене).

— Та вчорашня сцена, — озвалася моя пацієнтка.

Вона замовкла, ніби в очікуванні мого ходу.

— Яка сцена?

— Докторе, як ви можете? Забули? Цей жахливий маленький француз, чи бельгієць, чи хто він там. Він із нас усіх просто знущається. Це надто мене засмутило. І все це відразу по смерті Роджера.

— Мені дуже шкода, місіс Екройд, — мовив я.

— Я не знаю, що він мав на увазі, — так на нас кричав. Гадаю, я надто добре знаю свої обов’язки та навіть не думала щось приховувати. Я допомогла поліції всім, чим тільки могла.

Місіс Екройд зупинилася, і я вставив: «Саме так». Я вже починав розуміти до чого все це.

— Ніхто мені не закине, що я не впоралася зі своїми обов’язками, — торочила місіс Екройд. — Упевнена, що інспектор Реґлан повністю задоволений. Навіщо цьому маленькому вискочці-іноземцю каламутити воду? Він такий кумедний — просто французький комік у ревю. Не можу втямити, чому Флора наполягала на його залученні до справи. Вона про це не говорила, а просто взяла і зробила на свій розсуд. Флора надто незалежна. Я жінка, і її мати. Передусім вона мусила порадитися зі мною.

Я слухав усе це мовчки.

— Про що він думає? Ось що я волію знати. Невже він вважає, що я щось приховую? Він… він… учора мене відверто звинуватив.

Я стенув плечима.

— Місіс Екройд, це, звісно, байдуже, — запевнив її я. — Оскільки ви нічого не приховуєте, жодне з його припущень вас не стосується.

Місіс Екройд, як звично, не відступалася.

— І прислуга просто нестерпна, — жалілася вона. — Пліткують, плещуть язиками. А потім усе повторюється, — хоча, мабуть, у цьому немає нічого особливого.

— Прислуга пліткує? — зацікавився я. — Про що?

Місіс Екройд кинула на мене проникливий погляд. Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— Я була певна, докторе, що хто-хто, а ви знаєте. Ви ж постійно були із мсьє Пуаро, чи не так?

— Так.

— Тоді ви, звісно, знаєте. Я про ту дівчинку, Урсулу Борн, хіба ні? Звісно, вона ж бо звільняється. Тож і хоче завдати мені якомога більше неприємностей. Злі, ось які. Вони всі схожі. Тепер ви, докторе. Ви повинні точно знати, що вона сказала. Я дуже переймаюся, аби часом не склалося хибне уявлення. Окрім того, ви не повідомляєте поліції про кожну дрібницю, еге ж? Іноді є такі сімейні справи, які не мають нічого спільного з убивством. Але якщо дівчина злостива, то всякого могла наплести.

Я був достатньо проникливим, щоб зрозуміти: оця довірлива розмова приховує справжнє занепокоєння. Пуаро мав рацію у своїх припущеннях. Із шести чоловік, які сиділи вчора за круглим столом, принаймні місіс Екройд було що приховувати. Я просто мусив дізнатися що саме.

— Місіс Екройд, на вашому місці, — відкарбував, — я б у всьому зізнався.

Вона скрикнула.

— О! Докторе, як ви можете бути таким різким. Це звучить, наче… наче… Я можу все пояснити.

— Тоді зробіть це, — запропонував я.

Місіс Екройд дістала носовичок зі шлярками й розплакалася.

— Я вважала, докторе, що ви могли б розповісти все мсьє Пуаро — ну, пояснити йому, — адже іноземцеві так важко побачити все з нашої точки зору. І ви не знаєте — ніхто не міг знати, — із чим мені довелося боротися. Мучеництво — довге мучеництво. Ось яким було моя життя. Я не говорю погано про мертвих, але це так. Усе, навіть найменший рахунок, перевірялося, — наче Роджер отримував якихось там кілька сотень на рік, а не був (як учора повідомив мені містер Гаммонд) одним із найзаможніших людей в околицях.

Місіс Екройд зробила паузу, щоб промокнути очі носовичком.

— Так, — підбадьорливо підштовхував я. — Ви говорили про рахунки?