Убивство Роджера Екройда

Елсі Дейл — кремезна білявка з приємним і трохи простакуватим обличчям — охоче відповідала на наші запитання, а зникнення грошей її вельми розтривожило та стурбувало.

— Не думаю, що з нею щось не так, — підсумував інспектор потому, як відпустив її. — А як щодо Паркера?

Міс Рассел стисла губи й нічого не відповіла.

— У мене відчуття, що з тим чоловіком щось негаразд, — замислено продовжив інспектор. — Річ у тім, що я не розумію, коли він мав можливість. Він виконував свою роботу відразу після вечері. Та й алібі у нього на весь вечір. Я сам це з’ясовував. Що ж, вельми вдячний, міс Рассел. Маємо те, що маємо. Можливо, містер Екройд сам тими грошима розпорядився.

Економка сухо побажала нам гарного дня, і ми пішли.

Я покинув будинок разом із Пуаро.

— Цікаво, — озвався я, аби заповнити мовчання, — які ж то папери переклала дівчина, що Екройд так розлютився? Цікаво, чи не в них криється розгадка цієї головоломки.

— Секретар говорив, що на столі не було ніяких важливих паперів, — тихо нагадав Пуаро.

— Так, але… — Я замовк.

— Чи не здається вам дивним, що Екройд розлютився через таку дрібницю?

— Так, здається.

— Та чи була то дрібниця?

— Авжеж, — погодився я, — хтозна, що то за папери. Та Реймонд так запевняв…

— Даймо Реймонду на хвилинку спокій. Як вам дівчина?

— Яка саме? Служниця?

— Так, служниця. Урсула Борн.

— Вона, здається, славна дівчина, — невпевнено промовив я.

Пуаро повторив мої слова, проте я наголосив на третьому слові, а він — на другому.

— Вона, здається, славна дівчина.

Потім, помовчавши хвилину, витяг щось із кишені та вручив мені.

— Ось, друже, я вам щось покажу. Гляньте.

Аркуш паперу, що він його мені показав, був тим укладеним інспектором і відданим Пуаро цього ранку списком. Подивившись туди, куди вказував палець, я побачив невеличкий, намальований олівцем хрестик навпроти імені Урсули Борн.

— Можливо, ви тоді не помітили, мій друже, та в цьому списку є одна особа, чиє алібі не має підтвердження. Урсула Борн.

— Ви ж не думаєте?

— Докторе Шеппард, я можу собі дозволити думати про все що завгодно. Урсула Борн могла вбити містера Екройда, та зізнаюся, мені не вдається зрозуміти її мотиву. А ви розумієте?

Він подивився на мене пронизливим поглядом. Таким пронизливим, що я аж знітився.

— Розумієте? — повторив він.

— Жодного мотиву, — впевнено мовив я.

Його погляд став м’якшим. Він звів брови на переніссі та пробелькотів про себе:

— Якщо шантажист чоловік, а вона не може бути шантажистом, то…

Я прокашлявся.

— Хай що б там не було… — почав я невпевнено.

Він обернувся до мене.

— Що? Що ви хочете сказати?

— Нічого, нічого. Лише те, що місіс Феррас у листі згадувала особу. Вона, власне, не вказувала, що то був чоловік. Ми, як і Екройд, просто припустили, що то був чоловік.

Схоже, Пуаро мене не слухав.

— Хоча тоді це таки можливо… так, авжеж, можливо… але тоді… ах! Треба впорядкувати всі ці міркування. Метод, порядок! Ще ніколи я так не потребував їх. Усе мусить стати… на свої місця… інакше — я на хибному шляху.

Він замовк і знову повернувся до мене.

— Де це Марбі?

— На іншому боці Кранчестера.

— Далеко?

— О! Миль чотирнадцять, напевно.

— Чи не поїхали б ви туди? Нехай завтра?

— Завтра? Завтра неділя. Так, можна це організувати. То що загадаєте мені там робити?

— Відвідайте ту жінку, місіс Фолліот. Дізнайтеся все можливе про Урсулу Борн.

— Гаразд. Але… мені це не дуже подобається.

— Не час ускладнювати. Від цього залежить життя людини.

— Бідолашний Ральф, — зітхнувши, проговорив я. — Ви вірите в його невинуватість?

Пуаро поглянув на мене дуже серйозно.

— Волієте знати правду?

— Авжеж.

— Тоді слухайте. Мій друже, все вказує на його винуватість.

— Що? — вигукнув я.

Пуаро кивнув.

— Так, той дурний інспектор (а він таки дурний) має всі докази цього. Я шукаю правду, а правда щоразу веде мене до Ральфа Пейтона. Мотив, можливість, засоби. Та я не залишу неперевіреним нічого: я пообіцяв мадемуазель Флорі. А вона була така впевнена, та дівчина. Цілковито впевнена.

Розділ одинадцятий Візит Пуаро

Наступного дня я, трохи схвильований, дзвонив у двері Марбі Ґрендж. Мені було цікаво, що саме сподівався дізнатися Пуаро. Він довірив це завдання мені. Чому? Може, тому, що, як і в ситуації з майором Блантом, волів залишатися в тіні? Таке логічне у першій ситуації бажання тут, як на мене, не мало такого значення.

Мої роздуми перервала поява охайно вбраної служниці.

Так, місіс Фолліот удома. Мене провели до просторої вітальні, і в очікуванні на господиню дому я з цікавістю розглядав усе навколо. Величезна і майже порожня кімната, декілька непоганих зразків старовинної порцеляни, небагато чудових гравіювань, потерті покривала та штори. Типова дамська кімната.

Від споглядання Бартолоцці на стіні мене відволік прихід місіс Фолліот. Вона виявилася високою жінкою із пишним каштановим волоссям і чарівною усмішкою.

— Докторе Шеппард, — невпевнено сказала вона.

— Так до мене звертаються, — відгукнувся я. — Перепрошую за візит, але чи не поділилися б ви інформацією про служницю, яка у вас раніше працювала. Урсулу Борн.