Убивство Роджера Екройда

— Мені не вдається з усією серйозністю повірити в те, що капітан Пейтон має стосунок до цього злочину, — зазначив він, — попри серйозність побічних доказів його вини. Сам факт його проблем із грошима…

— Проблем із грошима? — блискавично зреагував Пуаро.

Адвокат стенув плечима.

— То був постійний стан Ральфа Пейтона, — кинув він сухо. — Гроші збігали крізь його пальці, як вода. Він завжди звертався із проханнями про гроші до вітчима.

— Нещодавно також? Нехай протягом минулого року?

— Не можу сказати. Містер Екройд цього мені не розповідав.

— Розумію. Містере Гаммонд, вам, здається, відомі деталі заповіту містера Екройда?

— Звісно. Це основна причина мого тут перебування сьогодні.

— Тоді, зважаючи на те, що я дію в інтересах міс Екройд, ви не проти повідомити мені умови того заповіту?

— Усе досить просто. Відкидаючи законодавчу термінологію і здійснивши певні виплати за заповітом…

— Які саме? — перервав його Пуаро.

Містер Гаммонд начебто здивувався.

— Тисяча фунтів — економці, міс Рассел; п’ятдесят фунтів — куховарці, Еммі Купер; п’ятсот фунтів — секретареві, містеру Джеффрі Реймонду. Тоді різноманітні лікарні…

Пуаро підняв руку.

— О! Доброчинні виплати. Вони мене не цікавлять.

— Зрозуміло. Дохід в акціях вартістю десять тисяч фунтів, який має бути виплачено місіс Сесіл Екройд протягом її життя. Міс Флора успадковує двадцять тисяч фунтів одразу. Залишок, враховуючи цю нерухомість та акції «Екройд і син», — прийомному синові, Ральфу Пейтону.

— Містер Екройд мав значні статки?

— Дуже значні. Капітан Пейтон буде надзвичайно багатим молодим чоловіком.

Запанувала тиша. Пуаро й адвокат перезирнулися.

— Містере Гаммонд, — від каміна долинув голос місіс Екройд.

Адвокат поквапився на поклик. Пуаро схопив мене за руку й потягнув до вікна.

— Гляньте на іриси, — мовив він досить гучно. — Вони чудові, чи не так? Вражають невигадливістю та красою.

Водночас я відчув потиск його руки й почув додане вже тихше:

— Ви справді бажаєте мені допомогти? Взяти участь у розслідуванні?

— Так, звісно, — із запалом підтвердив я. — Дуже б цього хотів. Ви й не уявляєте, яке нудне та старомодне моє життя. Нічого ніколи не стається.

— Добре. То ж будьмо партнерами. Гадаю, за кілька хвилин до нас приєднається майор Блант: йому не до вподоби добра матуся. Тому є дещо, про що я хочу довідатися, та не хочу, щоб інші знали, що я намагаюся про них довідатися. Розумієте? Тож запитуватимете ви.

— Що потрібно запитати? — стривожився я.

— Я попрошу вас згадати ім’я місіс Феррас.

— Тобто?

— Невимушено згадайте про неї. Запитайте його, чи перебував він тут, коли помер її чоловік. Ви розумієте, про що я. А коли він відповідатиме, уважно, але не відкрито, придивіться до виразу його обличчя. C’est compris?[7]

Часу на подальше пояснення вже не було: тієї миті, коли Пуаро виголошував свою промову, Блант раптово, як завше, облишив своїх співрозмовників і наблизився до нас.

Я запропонував прогулятися терасою, і він погодився. Пуаро з нами не пішов.

Я зупинився помилуватися запізнілою трояндою.

— Як усе змінилося за кілька днів, — почав я. — Я був тут минулої середи. Пам’ятаю, як проходився цією терасою. Зі мною був Екройд… сповнений енергії. А тепер… три дні потому… Екройд — мертвий, бідолаха. Місіс Феррас теж померла… ви були з нею знайомі, чи не так? Звісно ж були.

Блант кивнув.

— Ви бачили її під час вашого останнього візиту?

— Ходили разом з Екройдом провідувати. Минулого вівторка нібито. Надзвичайна жінка… та якась ніби дивна. Потайна… було важко зрозуміти, що насправді в неї на думці.

Я зазирнув у його спокійні сірі очі. Нічого підозрілого. І продовжив:

— Ви були з нею знайомі до тієї зустрічі?

— За мого попереднього візиту вони з чоловіком саме перебралися сюди.

Замовкнувши на мить, він додав:

— Дивина. Вона відтоді так змінилася.

— Як… змінилася? — допитувався я.

Ніби постаріла років на десять.

— Ви були тут, коли помер її чоловік? — поцікавився я якомога більш невимушено.

— Ні. Але, судячи з того, що чув, втрата була невеликою. Можливо, так негарно говорити, та це — правда.

Я не міг не погодитися.

— Ешлі Феррас аж ніяк не був зразковим чоловіком, — обережно зазначив я.

— Як на мене — негідником, — уточнив Блант.

— Та ні, — заперечив я, — просто людиною із надлишком грошей для власного задоволення.

— О, гроші! Усі на світі проблеми від грошей або від їхньої нестачі.

— Що із цього — ваша проблема? — сказав я.

— Мені вистачає. Пощастило.

— Саме так.

— Зараз їх у мене не так щоб багато. Рік тому я отримав спадок і, як дурень, дозволив себе переконати вкласти їх у одну нечисту оборудку.

Я поспівчував йому й розповів аналогічний свій клопіт.

Потім ми почули звук гонгу й попрямували на обід. Пуаро відвів мене у бік.

— Eh bien?

— Із ним усе нормально, — відповів я. — Упевнений.

— Нічого… дивного?

— Він отримав спадок рік тому, — пояснив я. — Та чому б ні? Чому б йому його не отримати? Я б заприсягся, що із цим чоловіком усе зрозуміло, тож він поза підозрами.

— Звісно, звісно, — заспокійливо промовив Пуаро. — Не засмучуйтеся.

Він говорив зі мною, наче із вразливим дитям.