Убивство Роджера Екройда

По приїзді до Ліверпуля я здивувався тим хвалебним одам, якими тут оспівували Пуаро. Прибулий зустріти нас комісар Гейс колись давно працював із Пуаро над якоюсь справою і мав надто високу думку про його здібності.

— Тепер у нас є мсьє Пуаро, тож ми швидко із цим покінчимо, — бадьоро виголосив він. — Мсьє, а я вважав, ви вже відійшли від справ.

— Мій любий Гейсе, так воно й було. Але без роботи так нудно! Ви не уявляєте, яким монотонним може бути плин днів.

— Мабуть, так воно і є. То ви приїхали сюди з якимось конкретним завданням? Це доктор Шеппард? Сер, гадаєте, ви зможете впізнати його?

— Не дуже впевнений, — засумнівався я.

— Як його знайшли? — поцікавився Пуаро.

— Як ви знаєте, розповсюдили опис особи. Через пресу й особисті контакти. Мушу визнати, не так уже й багато. У цього хлопця американський акцент, і він не заперечує, що того вечора був у Кінґз-Ебботі. От тільки говорить, що нам до того, де він був, і не відповідає на запитання.

— А мені можна з ним зустрітися? — знову поцікавився Пуаро.

Комісар усезнаюче заплющив одне око.

— Дуже радий вас бачити, сер. Вам дозволено робити все, що завгодно. Інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду нещодавно про вас запитував. Він чув, що ви неофіційно займаєтеся цією справою. А можете сказати, де переховується капітан Пейтон?

— Сумніваюся, що на цьому етапі це доцільно, — манірно промовив Пуаро, і я прикусив губу, щоб не всміхнутися.

Маленький чоловічок добре вправлявся із ситуацією.

Після розмови нас провели до в’язня.

Це був молодий хлопець, як на мене, не старший за двадцять два чи двадцять три роки. Високий, худорлявий, із ледь тремтячими руками та чималою фізичною силою. Волосся мав темне, а очі сині й жваві, що рідко дивилися прямо. У мені жевріла надія, що він нагадає мені ту бачену вночі постать. Проте коли це справді він, то я вочевидь цілковитий дурень. Він не нагадав мені нікого з тих, кого я знав.

— Отже, Кенте, — скомандував комісар. — Устаньте. Дехто хоче з вами зустрітися. Упізнаєте когось із цих людей?

Кент спідлоба вирячився на нас, але мовчав. Я бачив, що його погляд пробігся по нас і зупинився на мені.

— Ну, сер, — звернувся до мене комісар. — Що скажете?

— Зріст такий самий, — відповів я, — і за статурою це може бути той самий чоловік. Більше вам не додам нічого.

— Якого біса, що все це означає? — вигукнув Кент. — Що ви маєте проти мене? Ну ж бо, викладайте! І що я вже вчверив?

Я кивнув головою.

— Це той самий чоловік, — підтвердив я. — Я впізнаю цей голос.

— Упізнаєте мій голос, еге ж? І де ви, думаєте, чули його раніше?

— У п’ятницю ввечері за воротами «Парку папороті». Ви питали мене, як туди пройти.

— Питав.

— Ви це визнаєте? — утрутився інспектор.

— Я нічого не визнаю. Доки не дізнаюся, що у вас на мене.

— Хіба протягом останніх кількох днів ви не читали газет? — уперше озвався Пуаро.

Очі чоловіка звузилися.

— То ось воно що, так? Я бачив, що у «Папороті» закатрупили якогось старого. Гадаєте, то моїх рук справа, так?

— Ви були там тієї ночі, — спокійно мовив Пуаро.

— Містере, а звідки вам це відомо?

— Ось звідси. — Пуаро вийняв щось із кишені та подав йому.

Це було знайдене в альтанці гусяче перо.

Від вигляду останнього чоловік змінився на обличчі. Він простягнув руку.

— Кокаїн, — глибокодумно виголосив Пуаро. — Ні, мій друже, стержень порожній. Перо лежало там, де тієї ночі ви його впустили в альтанці.

Чарльз Кент невпевнено подивився на нього.

— Ви, здається, багато про це знаєте, маленький іноземний селезню. Можливо, ви пам’ятаєте: у газетах писали, що стариганя закатрупили між за чверть до десятої і десятою?

— Це так, — погодився Пуаро.

— Так, але чи це справді так? Ось до чого я хилю.

— Цей джентльмен вам усе розповість, — Пуаро вказав на інспектора Реґлана. Той завагався, глянув на комісара Гейса, потім на Пуаро, і, нарешті, ніби отримавши дозвіл, озвався:

— Це так. Між за чверть до десятої і десятою годиною.

— Тоді вам нічого тримати мене тут, — мовив Кент. — О десятій годині двадцять п’ять хвилин я був уже далеко від «Парку папороті». Ви можете запитати в «Собаці та свистку». Це бар приблизно за милю від «Модрин», дорогою на Кранчестер. Я там трохи наробив рейваху, добре пам’ятаю. Десь приблизно за чверть до десятої. Як вам таке?

Інспектор Реґлан записав щось у своєму блокноті.

— Ну? — вимагав Кент.

— Ми це з’ясуємо, — відповів інспектор. — Якщо ви говорите правду, вам не буде на що скаржитися. А що ви робили в «Парку папороті»?

— Ходив туди, щоб з деким зустрітися.

— Із ким?

— Не ваша справа.

— Зберігайте ввічливість, — попередив його комісар.

— До біса ввічливість. Я ходив туди у власних справах, і все. Я забрався звідти ще до вбивства — це все, що стосується копів.

— Ваше ім’я Чарльз Кент, — сказав Пуаро. — Де ви народилися?

Чоловік подивився на нього, потім посміхнувся.

— Я чистокровний британець, — відповів.

— Так, — замислено підтакнув Пуаро. — Мабуть, так. Як на мене, ви народилися в Кенті.

Чоловік витріщився на нього.

— Чому це? Через моє прізвище? А яке це має значення? Чоловік із прізвищем Кент зобов’язаний народитися в цьому конкретному графстві?