Убивство Роджера Екройда

— За певних обставин, гадаю, це можливо, — дуже наголосив Пуаро. — За певних обставин, ви ж мене розумієте.

Підкреслена багатозначність у його голосі викликала подив обох поліцейських. Чарльз Кент аж побуряковів, і на мить мені приверзлося, що зараз він кинеться на Пуаро. Одначе він подумав, відвернувся і розсміявся.

Пуаро задоволено кивнув і вийшов. Двоє офіцерів попрямували за ним.

— Ми перевіримо його слова, — зауважив Реґлан. — Сумніваюся, що він бреше. Та його потрібно примусити зізнатися, що він робив у «Папороті». Здається мені, що ми впіймали шантажиста. З іншого боку, підтвердження його розповіді означатиме непричетність до вбивства. На час арешту він мав із собою десять фунтів — досить значну суму. Здається мені, що ті сорок фунтів опинилися саме в нього — щоправда, номери банкнот не збігаються, але, звісно, він їх одразу розміняв. Містер Екройд віддав йому гроші, а він якомога швидше вшився з ними. А що там про Кент як його батьківщину? До чого тут це?

— Узагалі-то ні до чого, — м’яко сказав Пуаро. — Просто спало на думку, ось і все. Усім же відомо, що у мене багато ідей.

— Справді? — запитав Реґлан, дивлячись на нього здивовано.

Комісар вибухнув сміхом.

— Я багато разів чув, як інспектор Джепп повторював: «Мсьє Пуаро і його ідеї! Надто неймовірні для мене, але в них завжди щось є».

— Ви глузуєте з мене, — усміхаючись, мовив Пуаро, — але це нічого. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Він кивнув головою, наче мудрець, і вийшов на вулицю.

Ми обідали в готелі разом. Тепер я знаю, що він уже тоді все зрозумів: знайшов останню ниточку до істини.

Тоді ж я цього ще не підозрював. З огляду на його самовпевненість я сприйняв як доконаний факт: те, що спантеличило мене, мабуть, виявилось таким самим загадковим для нього.

Найбільше я переймався тим, що саме Чарльз Кент робив у «Папороті». Знову й знову ставив собі це запитання, та задовільної відповіді не отримував. Нарешті наважився поцікавився думкою Пуаро про це. Він відповів одразу ж:

— Mon ami, я не думаю, я це знаю.

— Справді? — недовірливо запитав я.

— Так, справді. Гадаю, ви не зрозумієте, коли я запевню вас, що тієї ночі він був у «Папороті», оскільки народився в Кенті?

Я витріщився на нього.

— Це, звісно, для мене позбавлено будь-якого сенсу, — сухо констатував я.

— Ах! — зітхнув Пуаро. — Ну, неважливо. У мене щодо цього своя думка.

Розділ дев’ятнадцятий Флора Екройд

Коли наступного ранку я повертався з обходу, мене гукнув інспектор Реґлан. Я під’їхав, й інспектор став на підніжку машини.

— Доброго ранку, докторе Шеппард, — привітався він. — Ну, що ж, з алібі все гаразд.

— Чарльза Кента?

— Чарльза Кента. Офіціантка із «Собаки і свистка», Саллі Джонс, чудово його пам’ятає. Вказала на його фотографію з-посеред п’яти інших. За чверть до десятої він якраз увійшов до бару (а «Собака і свисток» за добру милю від «Папороті»). Дівчина пригадує, що він мав із собою багато грошей: помітила, як діставав із кишені жменю банкнот. Це її здивувало: вона бачила, якого стану чоловік, ще й ті його розлізлі черевики. Ось на що пішли ці сорок фунтів.

— Чоловік, як і раніше, відмовляється розповідати про свій візит до «Папороті»?

— Упертий як віслюк. Сьогодні вранці я говорив телефоном із Гейсом із Ліверпуля.

— Еркюль Пуаро каже, що знає, чому Кент був там, — зауважив я.

— Знає? — нетерпляче вигукнув інспектор.

— Так, — єхидно ствердив я. — Він каже, що той пішов туди, тому що народився в Кенті.

Я втішився, що не лише мене це ошелешує.

На секунду чи дві Реґлан отупіло телющився у мене. Потім широко всміхнувся і поплескав себе по лобі.

— Ось воно, — мовив він. — Я давно це підозрював. Бідний старий, то ось чому йому довелося все облишити й оселитися тут. Дуже вірогідно, це у них сімейне. У нього є племінник, якому трохи бракує клепки.

— У Пуаро? — здивувався я.

— Так. Хіба він ніколи не згадував про нього? Дуже спокійний, і все таке, але божевільний, як капелюшник, бідний хлопчик.

— Хто вам про це розповів?

На обличчі інспектора Реґлана знову з’явилася усмішка.

— Ваша сестра, міс Шеппард.

Керолайн справді чудова. Вона не здатна вгамуватися, доки не винюхає всіх сімейних таємниць. На жаль, мені не вдалося переконати її тримати язика за зубами.

— Сідайте, інспекторе, — запросив я, відчиняючи дверцята автомобіля. — Поїдемо до «Модрин» разом і ознайомимо нашого бельгійського друга з останніми новинами.

— Гарна думка. Зрештою, навіть попри його пришелепкуватість, він дав корисну пораду про ті відбитки пальців. У нього пунктик щодо Кента, але хтозна — можливо, це щось і дасть.

Пуаро зустрів нас із незмінно ввічливою усмішкою.

Вислухав привезену нами інформацію, раз по раз киваючи головою.

— Здається, тут усе гаразд? — досить похмуро запитав інспектор. — Хлопець не може вбити когось в той час, коли випиває у барі за милю від місця злочину.

— Ви його відпустите?

— А як інакше? Ми не можемо затримати його за виманювання грошей у шахрайський спосіб. У нас немає доказів.