Убивство Роджера Екройда

Інспектор роздратовано кинув сірника в камінну решітку. Пуаро дістав його й обережно поклав до маленької посудини для сірників. Він робив це абсолютно механічно: я бачив, що його думки займає щось зовсім інше.

— На вашому місці, — нарешті озвався він, — я б допоки не відпускав Чарльза Кента.

— Що ви маєте на увазі? — витріщився на нього Реґлан.

— Те, що кажу. Я б його не відпускав.

— Ви ж не думаєте, що він причетний до вбивства?

— Я думаю, радше ні — але допоки неможливо знати напевне.

— Але хіба я не говорив вам?

Пуаро заперечно підняв руку.

— Mais oui, mais oui. Я чув. Слава Богу, я не глухий і не німий! Але зрозумійте, ви підходите до справи не з того боку, не з тієї експозиції — це правильне слово?

Інспектор кинув на нього пильний погляд.

— Я не розумію, чому ви робите такий висновок. Ось погляньте, ми знаємо, що о чверть на десяту містер Екройд був живий. Ви ж це визнаєте?

Якусь мить Пуаро дивився на нього, а потім з усмішкою на вустах похитав головою.

— Я визнаю, що нічого, нічого не доведено!

— Ну, в нас є достатньо доказів. Як-от свідчення міс Флори Екройд.

— Що вона побажала дядькові на добраніч? Особисто я не завжди довіряю словам молодої леді — навіть чарівної та гарної.

— Але чорт забирай, Паркер бачив, як вона виходила з дверей.

— Ні, — голос Пуаро пролунав несподівано різко. — Це саме те, чого він не бачив. Днями я переконався в цьому під час маленького експерименту — пам’ятаєте, докторе? Паркер побачив її за дверима — вона тримала дверну ручку. Він не бачив, як вона виходила з кімнати.

— Але… де ще вона могла бути?

— Можливо, на сходах.

— На сходах?

— Така моя маленька ідея, так.

— Але ці сходи ведуть тільки до спальні містера Екройда.

— Справді.

Інспектор продовжував витріщатися.

— Гадаєте, вона була у спальні свого дядька? Нехай так. Але навіщо їй про це брехати?

— Ах! Ось це запитання. Усе залежить від того, що вона там робила, чи не так?

— Ви про гроші? Припиніть, ви ж не припускаєте, що це Флора Екройд узяла ті сорок фунтів?

— Я нічого не припускаю, — сказав Пуаро. — Просто нагадаю вам. Мати та донька жили тут сутужно: рахунки, постійні неприємності через навіть незначні суми. Щодо грошей Роджер Екройд був дивакуватим. Дівчина могла опинитися в скрутному становищі через порівняно незначну суму. Поміркуйте, що далі. Вона бере гроші, збігає маленькими сходами й уже на півдорозі донизу чує з холу дзенькіт скла. Немає сумніву: Паркер іде до кабінету. Її нізащо не повинні побачити на сходах — Паркер цього не забуде, бо вважатиме дивним. Якщо гроші зникнуть, Паркер напевно пригадає, що бачив, як вона спускалася сходами. Їй вистачає часу, щоб лише метнутися вниз до дверей кабінету — схопитися за ручку, щоби під час появи Паркера у дверях удати, що щойно вийшла. Вона говорить перше, що спадає на гадку — повторює останній наказ Роджера Екройда, а потім іде до себе нагору.

— Так, але пізніше, — не вгавав інспектор, — вона ж зрозуміла, як важливо сказати правду? Адже вся справа ґрунтується на цьому!

— Потім, — сухо кинув Пуаро, — мадемуазель Флорі було трохи важко. Її просто повідомляють, що прибула поліція і сталося пограбування. Природно, вона робить висновок, що виявлено крадіжку грошей. Тож вирішує дотримуватися своєї історії. Коли дізнається, що її дядько мертвий, то панікує. Мсьє, сьогодні молоді жінки не втрачають свідомості без вагомих на те причин. Ех bien! Ось так. Вона мусить або дотримуватися своєї історії, або ж у всьому зізнатися. Та молодій і гарній дівчині не хочеться зізнаватися, що вона злодійка — особливо перед тими, чию повагу вона прагне зберегти.

Реґлан ударив кулаком по столі.

— Я не вірю, — мовив він. — У це неможливо повірити. І ви весь час це знали?

— Підозрював щось таке, — зізнався Пуаро. — Я завжди був переконаний, що мадемуазель Флора щось від нас приховує. Тому провів невеличкий експеримент, про який розповів. Доктор Шеппард мене супроводжував.

— Ви говорили, то тест для Паркера, — гірко дорікнув я.

— Mon ami, — узявся виправдовуватись Пуаро, — як я вам казав, іноді треба щось говорити.

Інспектор підвівся.

— Отже, нам зостається тільки одне, — виголосив він, — одразу допитати цю молоду леді. Мсьє Пуаро, чи поїдете ви зі мною до «Папороті»?

— Звісно. Доктор Шеппард відвезе нас своєю машиною.

Я охоче погодився.

Ми запитали, чи вдома міс Екройд, і нас провели до більярдної. Флора та майор Гектор Блант сиділи на довгому підвіконні.

— Доброго ранку, міс Екройд, — привітався інспектор. — Чи можна поговорити з вами наодинці?

Блант негайно підхопився і рушив до дверей.

— Про що? — нервуючи, запитала Флора. — Майоре Блант, не йдіть. Він може залишитися, чи не так? — звернулася вона до інспектора.

— Воля ваша, — відрізав інспектор. — Ми мусимо поставити вам декілька запитань, міс, але я б волів зробити це наодинці: для вас так буде на краще.

Флора уважно подивилася на нього (я бачив, як вона зблідла), а потім повернулася до Бланта й промовила:

— Я хочу, щоб ви були присутні. Будь ласка, я цього хочу. Що б інспектор мені не сказав, я хочу, щоби ви це почули.

Реґлан стенув плечима.