Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

В наступні роки позиція США взяла гору, хоча і не без проблем. Вона була утримана за допомогою засобів, які нема потреби перераховувати, вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема, 10 разів проти Нікарагуа. Від появи Рейгана в Білому домі традиційно експансіоністський курс США в Центральній Америці набув як ніколи войовничо-інтервенціоністського характеру. Там уперше дала про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присутність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний та його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави, зокрема, Нікарагуа, з якою вони підтримували дипломатичні відносини, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.

Водночас Європа і Японія відновлювалися після воєнної руйнації, а світовий порядок пересувався до триполюсної моделі. США зберігали своє домінування, витримуючи східноазіатську конкуренцію в Південній Америці.

Найважливіші зміни відбулися три десятиліття тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала післявоєнну глобальну економічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше впоратися з цією функцією. Цей односторонній акт, в якому брало участь багато держав, призвів до гігантського збільшення некерованих потоків капіталу.

В 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод стосувалися реальної економіки — торгівлі чи довготермінових інвестицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процентне відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними, зі щоденними потоками, які переважають загальні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, і досить короткотерміновими: майже 80 відсотків коштів поверталися за тиждень чи навіть за кілька днів. Наприкінці 70-х років відомі економісти попереджали: цей процес може спричинити повільне зростання економіки з надзвичайно низькою заробітною платою. І пропонували заходи, які мали нейтралізувати ці негативні наслідки. Проте “головні архітектори” Вашингтонського консенсусу віддали перевагу високим прибуткам.

Так звані комуністичні країни розміщувалися за межами цієї глобальної системи. Проте в 60-ті роки, після грошової реформи, тут розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон повернувся до свого звичного статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років влада залишилася в руках комуністичних бюрократів та кримінальних синдикатів. Ця модель досить відома країнам “третього світу”, і наслідки її також. Переважна частина населення живе за межею бідності, а колоніальна адміністрація отримала велетенські багатства. Це знову ж таки ситуація, досить характерна для країн, залежних від Заходу.

Відомі й наслідки широкомасштабного насильства, здійснюваного для забезпечення “благополуччя світової капіталістичної системи”. На недавній конференції єзуїтів у Сан-Сальвадорі наголошувалося, що з часом “культура терору приборкує очікування більшості”. Люди уже можуть навіть забути про альтернативи, які пропонуються тим, хто має владу, хто рекламує наявну систему як величезну перемогу свободи й демократії.

Такі контури глобального порядку, в рамках якого сформувався “Вашингтонський консенсус”.

А тепер погляньмо на неолібералізм ще з однієї точки зору. Як на нововведення. За відправний пункт візьмемо недавню статтю Пола Крагмена у виданні Королівського інституту закордонних справ у Лондоні. Погані ідеї, пише він, впроваджуються завдяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним компаніям. У сучасну епоху здійснювалося багато експериментів з економічного розвитку, закономірностями яких не слід нехтувати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ, як правило, мають успіхи, а ті, над ким експериментують, отримують тільки синці.

Вперше експеримент здійснили 200 років тому в Індії. “Кістки виробників бавовни й донині вибілюють рівнини Індії”. Цей значний експеримент став “поганою ідеєю” для тих, хто брав у ньому участь, тільки — не для тих, хто його спланував, і не для місцевої “еліти”. Це ми добре бачимо й сьогодні. Проте ця модель продовжує діяти: прибуток ставлять понад життя людини. Вражає стабільність жахливих для більшості населення результатів — не менше, ніж риторика, що вітає нову вітрину демократії й капіталізму як “економічне чудо”. Розглянемо, як це “економічне чудо” втілюється в окремих країнах.