Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Одним із найперших завдань ЦРУ була участь у широкомасштабних зусиллях, спрямованих на підрив демократії в Італії у 1948 році, де побоювалися “неправильних” результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, планувалася пряма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля, спрямовані на “стабілізацію Італії”. Заради досягнення “стабільності” можна навіть “займатися дестабілізацією”. Так, редактор журналу “Форін афферз” пояснює, що Вашингтонові довелося “дестабілізувати “демократично” обраний марксистський уряд Чилі”, бо “ми були сповнені рішучості шукати стабільність”.

Націоналістичні режими, що загрожують стабільності, досить часто називають “вірусами”, здатними заражати інші держави. Італія 1948 року — тільки один приклад цього.

Двадцять п’ять років тому Генрі Кіссінджер описував Чилі як вірус, здатний поширити хибні уявлення щодо можливостей соціальних змін; що цей вірус вражає інших, ту ж Італію, все ще “нестабільну”, незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, спрямованих на підрив італійської демократії. “Віруси” слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції: найдієвішим засобом вирішення цих завдань є насильство, яке залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.

У таємному плануванні США кожній частині світу після Другої світової війни відводилася певна роль. Так, Південно-Східна Азія мала постачати сировину індустріальним країнам. Африку “експлуатуватиме” Європа. І так ... увесь світ.

Наслідки визиску Африки добре відомі. Сьогодні на 800-мільйонному континенті 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із 30 млн хворих на СНІД у світі — 21 млн — африканці. В Зімбабве кожен десятий житель заражений. Середня тривалість життя в Африці внаслідок “найбільшого геноциду в історії людства” становить трохи більше 40 років. В африканських селах — ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів “всесвітньої павутини” лише один мільйон — африканці. Впродовж останнього сорокаліття більш як у ста війнах загинуло понад 10 млн африканців. 47 громадянських війн в Африці впродовж 1967-2000 років, за даними Світового банку, були викликані боротьбою за контроль над мінеральними ресурсами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх “чорних братів” на черговому франко-африканському саміті, емоційно зауважив: “Головне завдання людства — це вилікувати Африку”. Президент США Джордж Буш із дещо меншим емоційним запалом відзначав, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більше ніж дипломатична ввічливість. Насправді із західних берегів на Африку дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на п’ятимільйонний Ізраїль 3 млрд доларів у рік, а вісімсотмільйонна Африка отримує близько 800 млн доларів, тобто один долар на одного “чорного брата”.

З іншого боку, колишній президент Заїру Мобуту володіє капіталом близько 7 млрд доларів, майже сто мільярдів доларів “крутяться” в сім’ї можновладців Нігерії. Для багатьох африканських правителів державна казна асоціюється з особистим банківським рахунком, поліція — з власною армією. Чимало з них уже давно перетворили свої країни в офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, яка була створена звільненими американськими рабами й понад сто років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель країни Чарльз Тейлор, згідно з декретом, який він сам і підписав, розпоряджається “усіма стратегічними предметами споживання”. У підсумку Ліберія — це фактично корпорація “Чарльз Тейлор інкорпорейтед”.

Африці необхідні інвестиції. Але її правителі не вкладають грошей в економіку своїх країн. Почуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю предметів розкоші чи інвестують їх в економіку Європи або США. А іноземці вкладати кошти в бідність і в корумповану владу не бажають.

“Функції”, відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Вашингтон висунув “Економічну хартію обох Америк”, яка повинна була викорінювати економічний націоналізм у “всіх його формах”. Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав’язати цей принцип буде важко. Документи держдепартаменту свідчили, що латиноамериканці віддають перевагу “політиці, спрямованій на значно ширший розподіл багатств і піднесення рівня життя мас”, що, мовляв, вони переконані: від розвитку ресурсів країни найбільше виграють жителі самої країни.

Ідея, явно неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн “найбільшу користь повинні отримати” інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати тільки службові функції, не дбаючи про свій “надзвичайно індустріальний розвиток”, який має зазіхнути на інтереси США.