Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

“Тісні економічні відносини, — пише Гаврилишин, — з Росією бажані, враховуючи економічну взаємозалежність, і особливо залежність України від російських енергоносіїв. Проте політичний союз, найімовірніше, спричинив би катастрофічні наслідки. Україна була б приречена на економічну відсталість, політичну субординацію та громадянські конфлікти. Її позбавили б можливості збудувати по-справжньому вільне, демократичне суспільство з ефективною економікою, сильною колективною самоповагою, самосвідомістю і можливістю почуватися частиною прогресивного світового співтовариства”.

Отже, нам дали можливість будувати не справжнє “вільне, демократичне суспільство”? Раніше у своїх працях пан Гаврилишин говорив, що ми годуємо Росію, а тепер хочемо, щоб Росія давала нам енергоносії, а ми в цей час були б у Європейському Союзі, де ніхто нас не чекає і де ми нікому не потрібні. Він це добре розуміє, тому пише: “В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії... згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі бачення, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є виклик”. Очевидно, це є виклик самого пана Гаврилишина. А народ України має зрозуміти нарешті, хто довів його до зубожіння за останні десять років, хто лякає країну наступом десятиліття техногенних катастроф, чиї завдання виконують західні вчителі й консультанти. Пану Гаврилишину належало б залишити свої думки при собі, а Заходу не фінансувати тих, хто дає поради, які ведуть до обгороджування територій і вивільнення простору для “золотого мільярда” Френсіса Фукуями.

Усі ідеології беруть початок на Заході. Комунізм, мондіалізм, глобалізм і лібералізм — його “дари” українському народові. Серед них — і прогноз: фактор історії кожної нації з часом зникне, а разом з ним зникнуть і нації. Однак за весь період існування СРСР ні ідеологічний вплив, ні терор не змогли усунути націю як реальність. Саме завдяки їй народ зберігає історичну пам’ять. Саме історична свідомість, яку хочуть із нас витруїти, нагадує людям про ті джерела їхньої людяності й духовного життя, які зміліли у збіднений духовно час. Як ми визначаємо наше ставлення до історії — справа не лише істориків. Історія — це живі спогади, це пам’ять народу, пам’ять нації. Втрата історичної пам’яті загрожує народу божевіллям.

Професор Рормозер у своїй монографії про кризу лібералізму застерігає про небезпеку одностороннього лібералізму, який зазіхає на самостійне вирішення всіх проблем і заводить суспільство у глухий кут. Він полемізує з яскравим представником західних лібералів Френсісом Фукуямою, який у минулому очолював відділ в американському зовнішньополітичному відомстві й висловив у своїй книжці “Кінець історії” думку, що з кончиною соціалізму в історії залишається лише остання формація — лібералізм і що віднині лібералізмові нібито нема альтернативи. І якщо люди справді навчені гірким досвідом історії, то їм, так би мовити, ні до чого більше прагнути, крім лібералізму. Усі альтернативи лібералізму, нацистська, фашистська чи соціалістична, зазнали краху. Єдиним переможцем у цьому змаганні виявився лібералізм.

2.5. Чи приречене людство на лібералізм?

Згідно з Фукуямою, людство, сказати б, приречене на лібералізм самою історією. Мовляв, 200-річний процес епохи Нового часу показав, що єдиною дієздатною системою, яка зустрічає загальне схвалення й оптимально виражає права та потреби людей, є лібералізм.

“Однак якщо уважно придивитися до картини світу після падіння соціалізму, ми встановимо, — пише Рормозер, — що, на противагу твердженням Фукуями, про перемогу лібералізму в усіх країнах Східного блоку, насамперед колишнього Радянського Союзу, не може бути й мови. Більше того, там відбувається свого роду консервативна революція. Росія повертається до своєї власної суті, до своєї історичної самосвідомості, до спадковості національної самосвідомості, навіть православного християнства... Багато росіян мріють про відродження монархії, династії Романових. Як пояснити такі процеси?”

У Східній Європі й на території колишнього Радянського Союзу народи повертаються на арену історії, де борються за свою національну ідентичність. Сьогодні історичну силу, яка прокладає собі дорогу, являє собою не лібералізм і не соціалізм, а консерватизм. В Україні зростає національний соціалізм.

А що відбувається на Заході? Скептичне ставлення до маастрихтських договорів щодо економічного об’єднання Європи аж до відмови від цих договорів пов’язане з тим, що народи не хочуть, аби ними керувала надалі наднаціональна, централізована бюрократична система. Ця система відповідає логіці епохи Нового часу, але вона ігнорує ті життєві порядки, які склалися протягом багатьох поколінь.