Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Нині історію України переписують по-новому. Проте цим переписувачам варто знати, що як тільки ми відмовляємось від історії, абстрактно ставимось до минулого, то розпадається внутрішній порядок у суспільстві, усі форми етносу, які пов’язують людей між собою і зумовлюють їхню спільність. Залишається тільки прагнення до задоволення індивідуальних інтересів і потреб. Деструктивні сили, які розділили слов’янський світ на частини і не шкодують засобів для того, аби відірвати Україну від Росії, а потім розділити й Україну на частини, мають на меті далекосяжні плани. “Якщо розпадаються духовні, моральні й релігійні сили, що єднають людей, з відмовою від історії, суспільство втрачає також і здатність до здійснення політики, — застерігає професор Рормозер. — Із розвитком цього процесу й розпаду інтегративних сил настає момент, коли вже стає неможливо формувати колективну політичну волю, оскільки відсутня необхідна для цього реальна спільнота”.

Сучасна демократія культивує свій основний міф про те, що начебто врешті-решт править і є сувереном сам народ. Тільки національна ідея (а не міф входження в європейський дім) робить сучасне суспільство здатним до здійснення політики й демократії. Передумовою утворення націй була спільна історична пам’ять, яку поділяли усі. Черпаючи життєву снагу в спільному досвіді, в пережитому, в спільній історії, нація згуртовується через відчуття спільної долі.

Нашим західним учителям і радникам важко зрозуміти, як багато спільного єднає український народ із російським: диктат і насильство над нашими народами “вибраного народу” після революції 1917 року; Друга світова війна і ПЕРЕМОГА в цій війні; відновлення господарства, соціальних гарантій і можливості працювати; спільні історичні корені й перспективи.

2.4. Один із західних “учителів-кочівників”

Щодо країн колишнього СРСР західні ідеологи й політики постійно застосовують політику подвійних стандартів. Що добре для Америки, те не пасує країнам Східної Європи. Один із останніх західних “учителів” доктор Богдан Гаврилишин, позаштатний радник Голови Верховної Ради України і прем’єр-міністра України, член Римського клубу, Національної академії наук України, Всесвітньої академії науки і мистецтва, в газеті “Зеркало недели” (№ 38, 30.09.2000 р.) друкує статтю “Україна між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем”. Тут він розглядає можливість входження України у Східний слов’янський союз (ССС) або Європейський Союз і зокрема зазначає: “Нині нерентабельно бути імперією. Краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично або територіально. Крім того, і це дуже важливий фактор, витрати на управління державою зростають у геометричній прогресії зі збільшенням географічного простору й культурної різноманітності. Це одне з пояснень, чому багато маленьких і гомогенних північноєвропейських держав досягли успішного економічного розвитку... Чи потрібно Росії до її проблем управління федерацією додавати труднощі управління ССС?”

Уже не дивуєшся думці західних “учителів” про низькі розумові здібності українського та російського народів, які навіть не запитують себе: “А чому це Америці можна бути імперією, а Росії ні? Чому Європа і Латинська Америка створюють союзи, а нам не можна?” Адже сам пан Гаврилишин дуже тонко спостеріг, що “логіка створення ССС ґрунтується на географічній близькості, культурній і мовній схожості, вельми взаємозв’язаній економіці та спільній історії”. Що іще потрібно для об’єднання? Гадаю, в Європейський Союз нас підштовхують з інших причин. Бо наведена Гаврилишиним аргументація не витримує критики.

Адже незримі керівники світу, що створили, до речі, й Римський клуб, членом якого є пан Гаврилишин, мріють про світове панування, і на їхньому шляху до однополярного світу завжди стояла і стоїть Росія. Ось про що писав ще в 1904 році закритий журнал “Акація” (L’Acacia. De janvier a juin 1904, с. 96-98), який відображав намір керівництва масонських лож Великої ложі й Великого Сходу Франції: “Справжня політика Західної Європи повинна полягати в розчленуванні цього колоса (Російської імперії), доки він ще не став надто небезпечним. Треба було б використати можливу революцію для відновлення Польщі як захисного валу Європи, а решту Росії розділити на три або чотири держави. Політика рівноваги сил до виникнення Сполучених Штатів Європи, якій Франція буде сприяти, залишається, зрештою, єдино придатною в даних умовах”. Ця ж політика залишалася в 1917 році й частково здійснювалася в 1991 році знову ж завдяки “п’ятій колоні”, створеній невидимими правителями. Тож кому служить пан Гаврилишин: Україні чи тим, хто зробив її громадян жебраками й продовжує далі депопуляцію українців?