Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

Мондіалістські ідеї найчастіше сповідували помірні європейські, й особливо англійські, соціалісти (деякі з них були об’єднані в “Фабіанське товариство”). Про єдину світову державу говорили й комуністи.

3 іншого боку, починаючи з кінця XIX століття, аналогічні мондіалістські організації створювалися такими, наприклад, постатями у світовому бізнесі, як сер Сесіл Родс, що організував групу “Круглий стіл”, члени якої мали “сприяти утвердженню системи безперебійної торгівлі в усьому світі й створенню єдиного світового уряду”. Часто соціалістичні мотиви перепліталися з ліберал-капіталістичними, і комуністи в цих організаціях йшли пліч-о-пліч з представниками найбільшого фінансового капіталу. Усіх згуртовувала віра в утопічну ідею об’єднання планети.

Показово, що такі відомі організації, як Ліга націй, а пізніше Організація Об’єднаних Націй (ООН) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) є продовженням саме мондіалістських організацій, які мали значний вплив на світову політику.

Протягом XX століття багато мондіалістських організацій, що уникли зайвої реклами й часто носили навіть таємний характер, змінили чимало своїх назв. Існував “Універсальний рух за світову конфедерацію” Гаррі Девіса, “Федеральний Союз” і навіть “Хрестовий похід за Світовий Уряд”, організований англійським парламентарієм Генрі Асборном у 1946 році. В майбутній Америці американські політики Д. Ейзенхауер, Г. Хемфрі, В. Рейган, Дж. Буш та Б. Клінтон бачили справжню столицю світу, базу керівництва ним. Ідея про призначення Америки керувати світом, врятувати “хворе людство” від небезпеки, що йому загрожувала, панувала в часи президента Рональда Рейгана та його адміністрації.

Поступово зосереджуючи всю концептуальну й стратегічну владу над Заходом, СЕНА стали головним штабом мондіалізму, представники якого утворили паралельну владі структуру з радниками, аналітиками, центрами стратегічних досліджень. У СІНА, крім інших, сформувалися три основні мондіалістські організації. Це — “Рада міжнародних відносин”, “Більдерберзький клуб” та “Тристороння комісія”; про існування деяких із них громадськість Заходу дізналася відносно недавно. На відміну від офіційних організацій, ці групи користувалися значно більшою свободою досліджень, оскільки вони були звільнені від формальних процедур, що регламентували діяльність комісій ООН.

З початку “перебудови” мондіалістські центри мали в Москві “своїх людей”. Серед них — директор Науково-дослідного інституту системних досліджень академік Д. Гвішіані, який з 1965 по 1985 рік був заступником голови Державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки, а в 1985-1986 роки — заступником голови Держплану СРСР.

Ідеологічною основою перебудови, на яку посилалися М. Горбачов та його радники, була мондіалістська теорія конвергенції — зближення капіталістичної та соціалістичної систем. Показово, що керівники “Тристоронньої комісії” (Девід Рокфеллер, тодішній голова Європейського відділення, Жорж Бертуан і Генрі Кіссінджер) у січні 1989 року побували в Москві, де їх приймав президент СРСР М. Горбачов, а Жак Атталі, радник президента Франції Франсуа Міттерана, підтримував особисті контакти з російським президентом Борисом Єльциним.

За кілька років до початку радянської перебудови аналогічний проект почав реалізовуватися в Китаї, з яким представники “Тристоронньої комісії” встановили тісні зв’язки ще наприкінці 70-х. Але геополітичні долі китайської та радянської “перебудов” відрізнялися. Китай наполягав на “справедливому” визначенні позицій у майбутньому об’єднанні, на відповідних ідеологічних поступках Заходу в бік соціалізму.

СРСР сам пішов шляхом поступок, і то — значно далі. Дотримуючись логіки американських мондіалістів, Горбачов розпочав структурне перетворення радянського простору в бік “демократизації” та “лібералізації”. Насамперед воно зачепило країни Варшавського договору, а потім і республіки Радянського Союзу. Почалося скорочення стратегічних озброєнь та ідеологічне зближення із Заходом.