Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?

“Неоліберальний Ватингтонський консенсус — зазначає Хомський, — є політикою, що ґрунтується на окремих ринкових принципах і здійснюється урядом США. Цей курс часто подається у вигляді структурного корегування, підпорядкованого таким правилам: лібералізувати ціни й фінанси, дати ринку встановити (виправити) ціни, покінчити з інфляцією (“макроекономічна стабільність”), здійснити приватизацію. Ця політика “.. .здійснюється урядом США і значною мірою підконтрольними йому міжнародними фінансовими установами щодо більш вразливих суспільств”. Ці міжнародні фінансові установи ділова преса світу називає “фактичним світовим урядом нової імперської ери”. Ми дали їм назву Фінансового Інтернаціоналу.

Правила структурного корегування можуть бути дещо змінені, але їх суть залишається незмінною. Мета такого визначення полягає в тому, аби нагадати: владні державні інститути діють не самостійно, а відображають розподіл влади в суспільстві в більш глобальному масштабі. Ось чому ми називаємо нашу владу колоніальною адміністрацією.

“Головними архітекторами” неоліберального “Вашингтонського консенсусу”, пише Хомський, є господарі приватної економіки, переважно гігантські корпорації. Вони контролюють значну частину міжнародного господарства і мають кошти, які дають їм змогу визначати політику і формувати думки й погляди людей”. За твердженням історика дипломатії Джеральда Хейга, “після Другої світової війни Сполучені Штати заради власної користі взяли на себе відповідальність за благополуччя світової капіталістичної системи”.

По війні США посіли провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств. Природно, що “головні архітектори” цієї політики мали намір використати цю могутність для створення глобальної системи, яка б відкривала дорогу до казкового збагачування.

Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, як найпершу загрозу інтересам США, зокрема, в Латинській Америці, розглядають “радикальні” й “націоналістичні режими”. Отож вони, мовляв, і несуть відповідальність за нав’язування народу політики, спрямованої на “негайне підвищення низького життєвого рівня мас”, на заохочення економічного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. ці тенденції заходять у конфлікт з потребами “політичного й економічного клімату, сприятливого для приватних інвестицій”, який до того ж гарантує вивезення прибутків і “захист нашої сировини”, — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. Через це впливовий розробник планів Джордж Кеннан порадив нам “припинити розмови стосовно невиразних і нереальних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня й демократизації” і “діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами” про “альтруїзм і благодійність світу”, — незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними й навіть обов’язковими у публічних промовах.

(Наша влада бажає інтегруватися в усі міжнародні організації незалежно від того, що вони собою являють і яка їх мета. Проте, знову ж таки, чому уряд, який існує на наші гроші, гроші платників податків, не запитує в українського народу: чи хоче він цієї інтеграції? І що вона дасть народові, а не купці багатіїв? Я ставлю запитання Анатолію Максимовичу Зленку: “Чи справді наше членство в НАТО було б великим кроком уперед?” (Голос України, № 165, с. 4). І відповідаю: я, українець, не зацікавлений бути членом НАТО. Більшість моїх знайомих — також. Бо ця організація є інструментом поневолення народів...)

Зазначені матеріали — частина доповіді, яка сьогодні доступна, але майже невідома широкому загалові.

“Радикальний націоналізм” нестерпний взагалі, але він являє “загрозу стабільності” і в ширшому сенсі. Коли Вашингтон готувався до повалення першого демократичного уряду Гватемали в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджував, що Гватемала “перетворилась у зростаючу загрозу для стабільності Гондурасу й Сальвадору. Її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма допомоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти пануючих класів та великих іноземних підприємств — надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, де переважають ті ж самі умови”. “Стабільність” означає безпеку для “пануючих класів і великих іноземних підприємств”, чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози “благополуччю світової капіталістичної системи” виправдовують терор і підривну діяльність заради відновлення “стабільності”. Але хіба не про таку “стабільність” говорить у своїх виступах наш президент?