Українець, який відмовився бути бідним

Однак для всього на світі є критерії. І якщо ті універсальні критерії застосувати до Петра Яцика, то він має всі підстави вважати себе набагато щасливішою людиною, аніж змальовані Стівеном Лікоком, оскільки його не спалюють їхні комплекси. Є в ньому щось таке, що не дозволяє піддатися тим вірусам, які стають знахідками для сатириків.

Петро Яцик – вдячний матеріал передовсім для тверезих аналітиків. А щодо гумору, то Яцикові його не бракує. Цілком може поділитися ним навіть і з гумористами.

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ

Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не видержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність.

В,Липинський,

Листи до братів-хліборобів.

Власне, ця тема в нього присутня повсюдно, про що б не говорив.

Бізнес, політика, історія, спосіб життя й особливості мислення – все те він узагальнює й зводить до знаменника української ментальності, пояснюючи нею багато того, що з нами відбувалося чи відбувається сьогодні.

Він говорить про нас, українців, без жодного пієтету, з єретичною зухвалістю проголошуючи присуди, які, здавалося б, набагато природніше звучали б з уст наших ворогів. Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо. Звичайно, багато що тут іде від того, що нас так довго упосліджували, духовно й матеріально обкрадали, нищили фізично й поширювали міф, що ми -неповноцінна в багатьох розуміннях нація. Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне чуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в той бік.

Поінколи ми, ще навіть не дослухавши до кінця суті засторог щодо нашого менталітету, цитуємо у відповідь слова осанни рідному народові, написані його найвидатнішими синами. І навіть самі забуваємо, що , є в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша не тільки дзвінке, схвильоване славослів'я на адресу рідної людності.

Чому на різних етапах історії вони з відчаєм вигукували такі зболені й такі нищівні слова, звернені до свого народу? «Раби, підніжки, грязь Москви…», «Мов паралітик той на роздорожжу…», «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду…», «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті…», «Паралітики з блискучими очима…», «Народе мій без честі, без поваги…» – страшно читати ті твори, що їх написали Шевченко, Франко, Леся Українка, Куліш. А вулканічний гнів Євгена Маланюка в його зверненій до України інвективі:

Лежиш,розпусто,на розпутті,

 Незнати-мертва чи жива.

 Де ж ті байки про пута куті

 Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе?

Безсила, Безвладна,п'яна і німа

Неплодну плоть,убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів-

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар,

Цеж ти-попівнаРоксоляна,

Байстрюча мати яничар!

Чаплінському-ясиркохання-

Цети,безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані 

Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку-тільки й щастя,

Щоб в корчах зради завмирать-

Цети,пусте,неплодне трясця,

Ти,Пріська гетьманаПетра.

Звідцільчеркаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідціль,

І діти,мов дурні курчата,

І сліз-пісні й бандури-біль.

І та розслабленість ледача

І серця,й розуму,ірук,-

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук…

Невже ж калюжею Росії

Завмре твоя широчина?

А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!

Ми удаємо, що не пам'ятаємо таких творів, або й справді без нагадування не пам'ятаємо їх, бо – не хочеться. Справедливі чи огульні такі звинувачення – то матеріал для серйозних і затяжних історико-політичних дискусій, відповіді в яких навряд чи будуть однозначними. Тут ідеться про інше. Про вміння тверезо й критично глянути на себе. А ще йдеться про те, як раціонально організувати своє життя, взяти за неухильні орієнтири конструктивні самонастанови. Наші мислителі і поети відверто говорили про наші хвороби, ставили діагнози. І під цим кутом зору справді повчально глянути на чоловіка, котрий вирішив іти трохи іншим шляхом, аніж основний загал його земляків, здійснив сміливу спробу багато в чому відмовитися від традиційно притаманних для українців способів жити і працювати. Так, Петро Яцик у цьому розумінні може бути прикладом. Ніякого патріотичного засліплення, ніяких ілюзій про винятковість нашої нації. Скорше навпаки – нещадне  шмагання тих місць української ментальності, які, на його тверде переконання, не дають нам стати врівень із авторитетними сьогодні народами світу.