Українець, який відмовився бути бідним

Яцик зорієнтувався в новому соціальному середовищі, зумів оцінити вигоди, які воно дає, й ефективно скористатися ними. Це – ще одне свідчення його гнучкого розуму. А ті непорушні етичні закони, які стали нормою  Яцикового життя, – свідчення його людської моралі, а птп^ЗпЛ також ще один аргумент за багатих. бути бідним Маркс придумав суспільство, в якому всі будуть рівними за майновим станом, оскільки всі блага розподілятимуться порівно. Велика спокуса для тих, хто не має особливого бажання в поті чола заробляти хліб насущний. У всі часи були і будуть працелюбні і ледачі, розумні і зарозумілі у своїй тупості, винахідливі і нездатні вчитися з книги життя. Як же їх можна зрівнювати?

Для одних така уніфікація – позбавлення будь-яких стимулів вирощувати оті, згадувані Яциком, п'ять помідорів замість чотирьох. Для інших – майже рай, оскільки їх не точитимуть заздрощі на чуже багатство. Вони мають гарантію: працюй чи не працюй, а твій мінімальний мінімум тобі гарантовано.

Нам за життя в так званому соціалізмі повсюдно повторювали: марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно – правильне. Так, це справді сильне вчення, але – іншим. Закладені в ньому імперативи популізму завжди приваблюватимуть багатьох тих, кого роздирають суперечності між «хочу» й «можу», кого підігріває прагнення поживитися за чужий рахунок. Як же тут устояти перед такою можливістю? От і з'являються переконані й послідовні «експропріатори», які з усіх сил намагаються підняти маси на боротьбу за «соціальну справедливість».

Відомий такий анекдот з часів жовтневої революції. Графиня посилає служницю довідатися, чого хочуть більшовики. Служниця приносить відповідь: вони хочуть, щоб на світі не було багатих. Графиня дивується: ми хочемо, щоб на світі не було бідних, а вони…

Соціалізм сповідує рівність усіх (за винятком партолігархії) на рівні бідності. Яцик оповідає, що бацила таких настроїв почала було поширюватися (не без допомоги тамтешніх комуністів) і в канадському суспільстві. Потім якось затихло. Але я певен: час од часу це відроджуватиметься в різних соціальних середовищах, оскільки таке вчення пробуджує чи не найгірші струни душі, а людина ніколи не буде досконалою. Одні народжуватимуться з талантами, з жадобою самоствердження, інші з споживацьким синдромом. Такий закон природи.

Живучи в полоні радянських пропагандистських стереотипів, ми довго вірили, що держава може бути багатою в той час, як основна маса її населення – бідною. Така ситуація видавалася нам цілком природною, оскільки ми, по-перше, не знали справжніх масштабів своєї бідності, а по-друге, перебуваючи за «залізною завісою», не мали навіть приблизного уявлення про стан речей у тому суспільстві, яке в нас зневажливо називалося капіталістичним. Ми були свято переконані: трудящий люд там задихається в ярмі неволі і вельми заздрить нам, яким випало щастя жити в «оплоті свободи й демократії». Та аберація свідомості наших людей, гадаю, ще довго цікавитиме історію і соціальну психологію, даючи неоціненний матеріал для досліджень особливостей соціальних збочень і масового ідеологічного психозу, хрестоматійно виразних у тоталітарно-охлократичних суспільствах.

Яцик після кількох поїздок в Україну це добре розуміє. Співчуває: з такою інерцією в свідомості людей нелегко сприйняти відразу нову шкалу цінностей (нову, оскільки за сім з лишком десятиліть у нас виросло кілька поколінь), але водночас із гіркою іронією зауважує: ми, українці, – аж надто повільний народ і нині ще раз це підтверджуємо. Треба б уже гуртом, громадою активніше доходити до розуміння суті речей. Є той сумний досвід, який треба рішуче відсікати. Без такої вівісекції наше соціальне одужання – питання проблематичне.

…Як переконує читача відомий канадський гуморист Стівен Лікок, поміж багатих йому так і не пощастило зустріти жодного щасливого чоловіка. Кожен заможний (який дивний збіг обставин) на час знайомства з письменником перебував у складному матеріальному становищі. Один перевищив кредит у банку на кілька десятків тисяч, тепер доведеться продавати кілька акцій, щоб погасити борг. Другий завжди був сумний, оскільки постійно думав, що його багатство – зовсім не багатство порівняно зі статками його родича в Англії. Третій ніяк не міг заспокоїтися від невигідного для себе порівняння з Рокфеллером… Читаючи все те, бідна, наївна людина (а особливо ж якщо вона позбавлена почуття гумору), певно, думала: «Мені б їхні клопоти й прикрощі!»

Гумор гумором, але й у серйозній літературі -особливо ж у творах критичного реалізму – живуча традиція зображувати багатих неодмінно нещасними. Якщо убогому в романах багатство уявляється вінцем бажань, стає метою всіх пожадань, то досягнення його (принаймні в художній літературі) розчаровує: і це, мовляв, уявлялося мені найбільшим щастям у житті?

Не знаю, бо не мені судити, – може, в тому і є певний сенс. Але, віриться, незаперечне одне: людина завжди невдоволена тим, що вона має, і прагне більшого. Досягнута мета – вже не мета. Очевидно, в цьому є якийсь складний психологічний закон.