Українець, який відмовився бути бідним

Але спочатку ще один приклад. На сторінках газети «Літературна Україна» відомий письменник стверджує: «Жебрак і є найвільнішою людиною у світі». І покликається при тому на життєвий приклад мандрівного філософа Григорія Сковороди, подаючи його як абсолютний ідеал для нації. Немає заперечень, ідеалом – особливо ж для інтелігенції – може служити невситиме прагнення Сковороди до істини. Зрештою, те, що було нормою існування для великого філософа, не можна виставляти за універсальну модель буття кожної людини. Письменник закликає втікати від світу, щоб можна було повторити слідом за Сковородою: «Світ ловив мене, та не впіймав». Це, як мені здається, і є симптомом українського ідеалізму, який уперто не хоче рахуватися з реальною дійсністю, з вимогами сьогодення, а прагне підігнати життя під ідею, вимагає, щоб люди не творили сім'ї, не народжували дітей, не будували державу, не багатіли, а втікали від цього осоружного світу якнайдалі, щоб він ніколи не міг їх упіймати.

І прикметно, що цьому апологетові жебрацтва, сивоголовому романтикові й ідеалісту різко відповів літератор наймолодшого покоління, якому, хвалити Бога, притаманний здоровий життєвий прагматизм, що дуже рідко зустрічається в українців: «Жебрак, якщо він не Сковорода, ніколи не буде вільною людиною і ще більше, ніж багатий від свого багатства, залежить від своєї бідності, жебрацтва, неможливості реалізувати себе як людину й громадянина і здатний (саме він, Ленін, у цьому прекрасно зорієнтувався) лише на злість, помсту за свою бідність. Жебрак не має і батьківщини: відокремлений від світу стінами позасоціальності, жебрацтва, він є найідеальнішим зразком космополіта. Тільки людина, яка має: сім'ю, майно, державу, що їх, людину та її майно, захищає, рід, нарід, землю, батьківщину, які захищають її душу від самотності, загубленості в світі, дарують щастя співучасті в існуванні, ідентичності, – і може ними дорожити».

Ще одна прес-конференція.

Український ідеалізм, який так часто сповідувала національна інтелігенція, значною мірою зумовив деякі безрадісні моменти нашої духовної структури. «Чи не звідси наша інфантильність, регресії у минуле

– гопаки, строї; відчуття загубленості, непотрібності в світі, криза ідентичності, давні й нові комплекси?»

– риторично запитує молодий літератор безнадійно забронзовілого на лаврах класика, який, захоплюючись жебрацтвом, для себе його не хотів би, зате рекомендує його українському народові, щоб він, бачите, почувався справді вільним…

Але навряд чи засумнівається класик у правильності своєї концепції.

Ми, українці, вперті люди у відстоюванні ідей. Вони нам набагато дорожчі за саме життя. На жаль.

Ще один характерний приклад. У таборі в Реґенсбурзі по війні жило п'ять тисяч українців і приблизно сот по п'ять поляків та прибалтів. А на курсах англійської мови українців було значно менше, аніж поляків та прибалтів.

З'явилися в таборі й бізнесмени. За пачку цигарок (тоді неймовірний дефіцит) можна було вторгувати таку суму рейхсмарок, яка дорівнювала місячній зарплаті. Багатьох українців спокусила спекуляція, і вони полишили свою роботу (а дехто й не влаштовувався  на неї). Спекулювали ще й підсміювалися: от, мовляв, відмовився ^ДУР^Н* ^пР^ибалти та поляки – не вміють у світі жити! бути бідним Коли ж з'явилися дойчмарки, можливість спекуляції урвалася. До того ж і цигарки втратили відтінок дефіцитності. Де взяти дойчмарки, якщо не одержуєш зарплатні? Вчорашні табірні бізнесмени гарячково кинулися шукати заробітку. Але скрізь усе було зайнято. І почалися гіркі нарікання: поляки й прибалти звідусюд нас витіснили, позбавивши змоги хоч щось заробити на прожиття. Але хто ж винен? Ще один випадок, коли самі не хочемо визнати своєї вини, а перекладаємо її на когось іншого. Так часто це стає свідченням нашого небажання говорити самим собі правду й дивної потреби почуватися несправедливо скривдженими. Мовляв: он як з нами нечесно повелися, пожалійте нас…

Як, певно, вже помітив читач, Яцик часто іронізує з приводу парадної метушні наших земляків на еміграції, з гумором коментує нескінченний потік банкетів, імпрез, урочистих засідань та ін. На його тверде переконання, в цьому плані нам зраджує дорогоцінне почуття міри. Скажімо, в тих же німців тут набагато спокійніше життя. Але – що дуже важливо! – вони всі ходять у німецьких костюмах, їздять у німецьких автомобілях, їхні діти навчаються в німецьких школах, а на канікули вирушають до Німеччини. Те ж саме спостерігається і в китайців, японців, італійців. А що вони менше, ніж ми, витрачають слів на запевнення одне одного в своєму патріотизмі, то все одно меншими патріотами ніхто їх через те не вважає.

Говорячи про це, Яцик знову й знову нагадує, скільки великих і добре розвинених підприємств мають вони у Канаді і якою потужною політичною силою вони є. Отже, висновок черговий раз напрошується сам по собі: не квилити й не нарікати, а працювати, конкретним ділом підняти українське ім'я в світі.