Українець, який відмовився бути бідним

«Від миті появи на світ кожна істота вже засуджена на смерть. Але якщо нам постійно думати про смерть, постійно боятися її, то, звичайно ж, нічого не треба робити. Але нам дано шанс життя, ризик життя – отже, живімо, діймо. Пам'ятаймо, що кожен із нас – лише мікроскопічна крихітка матерії. Смерть одного з нас – це  ще не смерть усього людства. Ризикуймо, бо ж саме життя бути бідним кожного – то вже ризик», – кілька разів повторював він у наших розмовах. Очевидно, Яцик не раз передумував цю тему.

Як відомо, наші вади – то часто продовження наших достоїнств. Дехто, обережний і поміркований, міцно стоїть на землі й не допустить жодного прорахунку в справах невеликого масштабу, безпомильно вишукає в них дорогоцінний зиск. І тут же зупиниться, аби не втратити здобуте: краще синиця в руці, аніж журавель у небі. В тих словах чітко відзначено одну з прикметних рис національного характеру. Високої мети не досягнуто, але здобуто кілька центів, що й видається людині більшою вартістю, бо «це вже є, це – моє». І саме те відчуття заважає їй зухвало замахнутися на щось масштабніше. А мільйони дають тільки вкладені в справу мільйони. Часом чужі. Яцикові масштаби найкраще те потверджують.

А ще гірше те, що українці просто неохоче йдуть у бізнес (якщо ж і йдуть, то – в щось дріб'язкове, мікромасштабне). Та нехіть, на його думку, спричинена небажанням жити в умовах постійної напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуренції. Одне слово, вони бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього. Те, без чого, здається, вже навіть не можна існувати, виявляється для багатьох інших неможливими умовами для існування. Хочеться тихого спокою, комфорту душі, затишку. («Моя хата скраю – нічого не знаю» – чи не так?)

«Але ж спокій – це смерть, – заперечує він їм. -Спокій – це гниття. Справжнє життя – то боротьба за життя. Оживаймо ж!»

ПЕТРО ЯЦИК:

Наші люди шукають у житті, де легше й чистіше чи комфортніше приміщення для роботи. А італійці, наприклад, про таке не думали, таких зручностей для себе не шукали, а шукали, де і як можна більше заробити, – і як результат сьогодні контролюють велику частку всього промислового будівництва. Вони ставлять перед собою конкретну мету – і досягають її.

Він ще застав Івана Гончара

Я хочу запитати в своїх земляків, які приїхали сюди, скажімо, у двадцяті роки: якщо скласти весь їхній капітал доку- . пи, то чи дорівняється він капіталові лише однієї сім'ї Браухманів? Нагадаю, що у Браухманів він складає понад сотню мільярдів канадських доларів. Ще додам подробицю: засновник усього того приїхав сюди з Румунії і в двадцяті роки разом з синами горілкою торгував. Прошу не казати, що наш брат не робив те ж саме!

Може, ми й кращі за них, бо краще співаємо й краще танцюємо, але незаперечно, що ми – бідні. А бідність не може дати широкого оперативного простору для різних наших ініціатив – од політики й аж до культури й науки. Я вже не кажу, що в бідних і психологія дещо інша, подекуди трохи деформована цією соціальною особливістю.

Під час мого перебування в нього Яцик читав монографію Рональда Ріса «Нова і гола земля», де говорилося про побут і вживання в нову реальність переселенців до Канади. Про українців автор пише, що  вони надзвичайно прив'язані до певних умов життя й  консервативні в звичках, а також переконані: все, що роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, учитися в інших. Наприклад, перші поселенці з нашої землі тривалий час уперто будували житла за зразками, вивезеними з рідних країв: ліплянки з глиняними долівками й солом'яними стріхами. І дуже тяжко доходили розуміння, що англійська архітектура – і простіша для будівництва, і зручніша для життя, і, зрештою, довговічніша. До того ж на хату з солом'яною стріхою було неможливо виклопотати страхову гарантію – факт теж вельми важливий для практичного життя будь-де.

Можливо, щось у тому диктувалося ностальгією, але все списувати на неї не можна. Не вистачало розважливості, вміння порівняти, що надійніше, була й самовпевненість: ми краще знаємо, якими треба споруджувати наші житла. Була віра: досвід наших батьків і дідів – непорушний закон, бо тільки в ньому – незаперечна мудрість.

Треба було чимало часу, аби наші земляки допевнилися: необхідно перейняти зразки тутешньої архітектури. І вони почали вибудовувати «ап§1ікі» – хати, якими так пишаються сьогодні, показуючи просторі підвали (їх тут називають пивницями), де часом вільно можна влаштовувати бенкети на кількадесят осіб, просторі вітальні чи затишні спальні кімнати.