Украинка против Украины

"Леся Українка збиралася підписати "Бояриню" ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар’єрі, а Олена Пчілка вважала таке перестрахування "злочином" і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине "мазепинство", кар’єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру егоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям" (10, 315). Вот еще случай. Украинка писала сестре о матери своего мужа: "Я чогось сього по ній несподівалась, бо нехай мама наша ніколи не знала, що таке робота, але Феоктиста Семенівна могла б по собі знати, що заробітки річ нелегка".

* * *

Мать Украинки "з самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик "Рідний край" (часопись літературна і громадська з ілюстраціями). Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису" (11, 205). И вот в 1908 году в этом журнале делается глубокомысленное умозаключение: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т. і." (12). А кто же "намовляв"? И как это делалось? Очень просто. Некоторые писали и ставили исторические драмы типа "Кармалюк" ("навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя"). Другие читали крестьянам ударные произведения Шевченко ("Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати… Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…"). Третьи — не только чужое читали, но и свое создавали и печатали в том же духе ("чи ті кості білі всюди? чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?"). "Намовляти" удавалось по-разному.

Украинка никогда не раскаивалась в своем революционном творчестве или его последствиях. Пчилка же, как водится, искала (и успешно находила) виновных где угодно, только не в себе и не в своем семействе. Эпохальный вывод про "останні три роки" был сделан в статье сотрудника журнала "Рідний край" Немоловского под названием "Чим нам корисні жиди?": "Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти" (12,237). "Найкраще жилося жидам у Польщі, і вона стала для них другою вітчизною… Коли з Польщею злучилась Литва і Україна, то і тут жиди дістали такі самі права, як у Польщі. А вільний народ український лишився без усяких прав, бо заведена була панщина і народ став панським бидлом… В Польщі жиди мали повні права, як шляхта, а вільний колись польський народ, потім і наш український повернуто було на кріпаків, на "бидло" без усякого права" (12, 262).

Оказывается, не все беды украинского народа имеют русское происхождение. "Погроми жидівські показують ворожнечу народу до жидів. Правда, що тепер пущено поголоску, ніби правительство намовляє поліцію та військо бити жидів. Але ми бачимо, що ворожнеча до жидів зростає в Америці, в Англії, ми знаєм про погроми в Румунії, в Галичині. Або хіба російський уряд намовляв народ на страшні погроми за часів Богуна, Хмельницького та Залізняка? Хто теж намовляв на погроми жидівські по селах та хуторах, де нема ні поліції, ні війська?.. Досить згадати шевченківського Ярему, щоб зрозуміти, звідки беруться теперішні погромщики і в чому їх сила note 15… Сього б не могло бути, коли б сотні тисяч мешканців схотіли боронити жидів. Можна ще й те сказать, що не будь урядової оборони, то мабуть і тепер ми дожилися б до страшних подій Гонти і Залізняка" (12, 258).