Украинка против Украины

Очевидно, Украинка также относилась к тем писателям, кто "мовчить або говорить тільки прихильно до жидів". Поэтому Пчилка продолжала сражаться с врагами украинского народа в одиночестве. Между прочим, поймала на вранье еврейского историка Галанта, который отрицал тот факт, что евреи арендовали церкви на Украине; при этом искажал публикуемые им документы. Если в договоре было написано, что польский пан отдал в аренду имение с церквями "жиду Песахові і пану Миклашевському", то историк публиковал "попу Миклашевському". Киевский журналист А. Саликовский, защищая "историка", хулил уже православных священников. А "пан Галант сидить нишком і мовчки слухає, як через те одно слівце в його розвідці (попу, замість пану) ставлять "к позорному столбу истории" наше духовенство". Так Пчилка вступалась за православное духовенство: "Я не знаю, як назвати вчинок п. Ал. С-кого, що, не давши собі труду заглянути в самий документ, він поважився кинути ганьбу цілому станові людей, духовенству! Ось як чинять жидівські історики й жидівські оборонці" (12, 117). Но разве только они? Для некоторых украинцев (М. Драгоманов) и украинок (Л. Украинка) это сословие было опорой самодержавия и называлось "темна сила". Неужели в духовенстве может быть что-то хорошее? Если может, то оно там было и раньше. Но революционная интеллигенция (в том числе украинская) этого не признавала никогда.

Осенью 1927 г. академик Ефремов записал в дневнике: "Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Галант, питає, що новенького. Дають йому папірець. Подивився, поцмакав. "Ну, а Грушевский же где?" — питає. — "Нема Грушевського". — "Пускай винит себя, что не родился евреем!", — завважив Галант, сам єврей 96 проби" (12, 33).

Иногда против Пчилки использовали аргументы из писаний ее брата М. Драгоманова. Она защищалась так: "Люди забувають, що навіть у Святому Письмі оборонці самих супротивних думок знаходять (висмикуючи те, що їм хочеться, й минаючи те, чого їм не хочеться) підпору кожен для своєї думки. Отак само виходить і тоді, коли люди, кажу, починають "битися Драгомановим" (12, 128). Она знала, о чем говорит. Именно так всю жизнь использовала Священное Писание в своих целях Украинка. Именно так поступали Шевченко, Франко, да и сама Пчилка.

Она продолжала сражаться в 1909 году: "Жиди, яко "чужородне тіло", сидять болячкою серед нашого племені, жидівство стає проти нас — у лаву з тими, що мають нас привести до втрати нашої національності, жидівство "проти нас, бо не з нами!" (12, 135). И в 1911 году: "Як казали, так кажемо й знов: жидівство є велике зло для нашого краю, для нашого племені — особливо; жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас" (12, 151). "Що ж до висловлення думок про жидівську справу, то тут панує просто якийсь жах! Бо коли б хто сказав хоч тільки те, що він не дуже великий прихильник жидівства, то зараз би його назвали "людожерцем", "чорносотенцем" і т. д. А хіба ж не страшно придбати собі теє тавро?! Страшно, справді єсть чого боятися, бо коли ви скажете ту "єресь", то се вам і в житті, у всій вашій практичній письменницькій кар’єрі, відгукнеться… Російсько-жидівська печать, а за нею й наші публіцисти, одлучать вас від церкви поступовців і тоді — нікуди ні з чим своїм не потикайся! А як же тоді в світі жити такому "отверженному" письменникові?.. От сей жах опинитися в такому становищі, мабуть, замикає уста "більшості поступових людей" (12, 150).

"Ми в "Рідному Краю" казали й кажемо: що жиди серед нас — "інородне тіло", котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — "натурально" дбаючи про свою користь. Нас виключають з гурту "поступовців" усі "істинно прогресивні" російські журналісти, послугачі своїх панів-хлібодавців, жидівських видавництв, а за ними йдуть услід і "менші брати" російсько-жидівських журналістів, оті всі С. Єфремови, Владимири Дорошенки й інші, що теж докоряють "Рідному Краю" та його редакторці особисто за таку страшну для них річ, як "одкритий антисемітизм" — теє "предерзосне" "противленння жидівству" (12, 159).