Украинка против Украины

В том же году в Киеве проходил процесс по делу Бейлиса. Пчилка писала о продажной украинской литературе: "Хочемо оглянутись на дивне поведіння нашої української печаті з приводу тієї преславутньої "Бейлісової справи". Перше всього, печать наша взялась так ретельно за оборону "справи єврейства", мовби се була найважливіша справа нашого життя… Чого ж так пустилися "воздавати ясу" жидівству наші письменники, старі й наймолодші, — у Бейлісовий час? Правда, наші письменники, опріч хіба Шевченка, завжди шанувались перед жидівством і, виводячі жидівські постаті, старалися возвеличити їх, або хоч якось не шкрябнути прикро жидівства; але таки до коронації його — ще не доходили. Чого ж тепер кинулись навзаводи кадити з тієї "толеранції", бити поклони жидівству? Річ дуже проста: було навіть надруковано, що "Бейлісова справа" може служити "спробним каменем" для всіх! Спочуваєте ви Бейлісові, шануєте жидівство — ставайте одесную, бо ви "поступова людина"; не розпинаєтесь ви за жидів — ідіть у вогонь вічний, бо ви, значить, "обскурант", не просвічений світлом "толерантності", гуманності, "чоловічності", — ви людожерець. І на вас покладуть чорне тавро.

Спробував був "Маяк" дуже обережно сказать, що відношення до Бейлісової справи ще не може служити за мірку поступовості якоїсь людини, але ж "Маякові" забили баки і в тій же таки українській печаті сказали, що, власне, таки відношення до жидівства єсть міркою передовості всякої людини: що сей народ, ущерблений у своїх правах, повинен бути від нас поважаний, не тільки при погляді нашому на економічне поле нашого спільного життя, а навіть повинен бути нам милим і через свої нутренні особливості, через ті прикмети, що становлять його осібний національний тип (власне, значить, і через те, що комусь здається найпротивніше). "Маяк" умовк — і розляглося вже тільки само возвеличення жидівства, що дійшло аж до тієї "коронації"!" (12, 228).

Под коронацией она имела в виду "Драматичний етюд п. Васильченка "Зіля Королевич". В сьому творі автор уже свого діяча— єврея — просто коронував!" (12, 219). Героини этого произведения — "зовсім неначе б вони читали приписи письменника В. Винниченка. Катря — "чесна з собою": думає про розпусту — і так і робить, так про се й говорить, мовляв, без сорома казка!.. Безперечно, любов до "єврея" показано велику, включно до коронування його — золотим вінцем… Правда, рішення се дуже "модне" в нашім письменстві — воно як раз іде вслід Винниченковій "проповіді нової моралі"… Услід за винниченками, що в свою чергу пішли вслід російських "учителів нової моралі", — пішли молодші васильченки. А тут ще й нова присмака: у виборі учительниці показано ще й "толерантність" — до хлопця єврея, та ще й у Бейлісовий сезон!" (12, 227).

"Коли нам кажуть, що навіть нутряні прикмети, котрі становлять саму національну вдачу жидівства, повинні бути нам милі, а інакше нас будуть уважати "людожерцями", то се вже цілковите безглуздя! Дозволяємо собі думати, що навіть деякі з тих наших письменників, що розпадаються за жидів, у глибині своєї душі ховають неприязнь до національного типу жидівського, такого супротивного вдачі українській, а опріч того, ще й добре розуміють, скільки зла приносить нашому народові пробування жидів у нашій країні. Коли ж се так, коли люди розпадаються за жидівство "про людське око" й "про людські вуха", то се єсть недостойне лицемірство, рабство!" (12, 233).

* * *

Один из современников вспоминал: "В редакції "Рідного краю" застав редакторку, а за хвилину зайшла туди й Леся. Відбулась така (приблизно) розмова: — І нащо вам те і те? — спитала мене Олена Пчілка. — Просив мене професор Перетц… Пчілка знизала плечима і своїм дуже мелодійним, м’яким голосом промовила: — І охота вам воловодитись з жидами! — Таж і ви, Ольго Петрівно, їх не бойкотуєте, — пожартував я, натякаючи на її знаменитий прилюдний герць з Перетцом у Київському науковому товаристві. — Та й ось і Лариса Петрівна все пише про жидів. Чом же ви їй не дорікаєте? — Але! — махнула рукою Пчілка, — Леся пише тільки про мертвих. Я теж проти мертвих та ще й таких, що померли перед двома тисячами літ, нічого не маю. — Леся усміхнулась, але усміх був сумний: — Мамо, таж цим можна зморити й українців! — і вийшла з редакційної кімнати" (29, 647).

Далее шел коментарий: "Частина цих спогадів В. Короліва-Старого була друкована в 1940 р. у краківських "Ілюстрованих вістях". Друга частина не з’явилася в друку через інтервенцію покійної Олени Теліги, мовляв, такі речі "компрометують ідеальний образ поетки, що ми його маємо" (29, 648). Это уважительная причина. И сегодня в ходу подобные "інтервенції". Правда отдельно, а "идеал" — отдельно. Соцреализм называется.

"Идеальный образ" Українки немного двоится. В молодости со слов матери и дяди ей все было ясно:

Вже другий день, як хліба в нас немає.
В неділю ще за той нещасний хліб
Останнюю худобу жид загріб,
Продав за довг останнюю корову…