Перше, що відчували й усвідомлювали арештантки вже на етапі слідства — що їх більше не трактують ані як звичайних людей, ані як жінок. Традиційні уявлення та соціальні норми ставлення до людини/жінки не поширювалися на ув’язнених: під час допитів їх постійно принижували, залякували, шантажували, кривдили фізично і сексуально тощо. У спогадах жінки не лише описують тортури, а й вказують імена та описують катів-слідчих. Жінки усвідомлювали, що система прагне їх зламати — спочатку тілесно, а тоді й морально: катування не лише калічили жінок фізично, а й завдавали глибокої психологічної травми.
Слідчі мають за мету знищити людину, скалічити її душу і тіло (…) вони вважають себе володарями людського життя (…) Зламати тіло, знищити здоров’я — це їм вдається. Іноді їм вдається зламати і душу — людина гине, хоча зостається живою, але гине для людства. Однак більшість з нас, хоч і знищені фізично, та сильні духом…
Пережите переслідує мене ціле життя. Я не можу сміятися від душі. Травма не загоїться ніколи (…) Знову і знову на думку приходить той страшний час і все пережите нами; ці спогади не дають заснути.
Дієвим інструментом руйнування особистості в’язня було знеособлення: у таборах невільниць фактично позбавляли імен та прізвищ, наділяючи натомість номерами (їх примусово нашивали чи надписували на одязі).
До нас ставилися не як до людей. Ніхто не звертався до нас по імені чи прізвищу, а тільки називали номер.
Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці.
Будь-які вияви співчуття і турботи про своїх посестер по нещастю в умовах, коли життя кожної з невільниць фактично було під загрозою, слід розглядати як найвищі акти гуманності. У в’язницях і таборах жінки підтримували одна одну, ділилися скупою їжею, одягом, гоїли рани, втішали і розраджували, використовуючи будь-яку нагоду полегшити страждання подруг.
Попри отупіння ми таки були людьми, хоч і зацькованими, в ярмі, та людяності не згубили. Як могли допомагали одна одній в біді, розважали в горю, підтримували морально. Ділитись чимсь ми не дуже могли, бо майже всі були однаково бідні, але, як треба було, останнім кусочком пайкового хліба ділились. Якщо котрась лишалась в бараці по хворобі, то майже все, що мала з теплих речей (хустку, шапку, рукавиці, валянки), — все віддавала дівчатам, бо вони йшли на цілу зміну (14 годин) на лютий мороз.
Відчай, зневіра, депресивний стан у певні моменти опановували чи не кожну невільницю. У багатьох з’являлися думки про самогубство. Мемуаристки підкреслюють, що пережити найскладніші моменти, зібратися на дусі і вистояти психологічно їм допомагали подруги, які повсякчас підтримували тих, хто занепадав духом.
Кожна розказувала, що перенесла, що пережила під час слідства, і ми разом ділимо і своє, і чуже горе.
Хоч як було тяжко, але ми не впадали в розпач, підтримували одна одну на дусі.