Українські жінки у горнилі модернізації

На жорстокій півночі не вмер дух свободи, бажання творити і жити (…) тисячі жінок і дівчат, цвіт України, перебуваючи за колючими дротами, після важкої і непосильної праці, працюючи у вічній мерзлоті на розвантаженні лісу, земляних роботах, знаходили час не на відпочинок, а на молитву і пісню.

Ярослава Крижанівська-Гасюк, 1925 р. н.

В нас продовжувала діяти (…) схильність і відчуття тонкого та прекрасного в природі й людях. Молоді дівчата писали вірші, укладали пісні (свою творчість реалізували в дні народження своїх близьких подруг і шанованих ними співв’язнів). Вишивали, плели художні речі матеріалом нікчемним, бо іншого не було. Нарешті, співали пісні з такою тугою і задушевністю (…) вони закарбувалися в моєму серці болем і відчуттям несповненого обов’язку.

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Найбільш доступною і масовою розвагою для жінок стало співання народних пісень. У неволі ця буденна для українок справа набувала особливого смислу. Жінки згадують, що пісня давала їм розраду в найважчі хвилини, нагадувала про дім і родину, дозволяла відтворити ментальний зв’язок з рідним краєм, поринути у спогади про минуле та мрії про майбутнє, вивільняла важкі думки та емоції. Українки не лише виконували народні пісні, а й творили власні, у яких відбивалися важка доля невільниць та їхні мрії про волю. Вочевидь, адміністрація таборів трактувала груповий спів як прояв національної солідарності в’язнів, яка становила потенційну загрозу, тож співати було заборонено, а порушниць могли покарати доволі суворо (карцером, позбавленням права листування, переведенням до іншого табору).

Іншим поширеним у таборах видом творчості стала аматорська поезія: у неволі писали вірші навіть ті, хто раніше не помічав у собі таких здібностей. Пам’ять колишніх політв’язнів зберегла безліч віршованих рядків, у яких — туга за рідними і коханими, за батьківщиною, мрії про волю, роздуми про сенс життя.

_{Вірші О. Дучимінської різних років, записані на клаптику паперу розміром 8x12 см, збережені її подругою Любою Барабаш у таборі Тайшету (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-295)}

Я писала вірші. Вірші під час обшуку наглядачі забирали, інколи віддавали в оперативний відділ, а там розбиралися — кого в карцер, кого в БУР, кому другий строк. Були такі наглядачі, що на наших очах спалювали в буржуйці знайдені при обшуках вірші, листи та ін. Ці не бажали вислужитись, не хотіли для нас нового строку.

Галина Шандарак, 1920 р. н.

Вірші не збереглися — це були іменні дарунки, прочитані вголос або записані на уривку дефіцитного паперу, що або слідом знищувався, або в черговому «шмоні» вилучався нашим наглядом. За них карали (…) Безіменні народні поетеси Ганнусі, Настуні, Стефи, Ніни, Богдани — ім’я їм легіон — озвалися своїми віршами зі сталінської неволі…

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Ще одним способом розвіяти тугу стали театралізовані постановки: виснажені жінки радо витрачали свій мізерний вільний час та сили на підготовку вистав. Особливо ця діяльність активувалася в контексті підготовки до великих свят, даючи жінкам нагоду належно відзначити подію та водночас артикулювати свою національну ідентичність, піднести національну свідомість подруг.