Українські жінки у горнилі модернізації

Але я молилася, я йшла і молилася. Я кожен раз молилася і просила Бога, щоб я не заговорила, але щоб я жила. Перед Богом я нічого не просила, тільки щоб не заговорила (…) Я все кажу: «Боже, я не планувала, Господи, тої дороги своєї — Ти скерував мене на цю дорогу, дай мені сили витримати». І так було, що я витримала все, і не тільки я.

Анна Іваницька, 1925 р. н.

Увечері, лежачи на нарах, шелестіли посинілими губами, проказуючи молитви, — вірили і молилися щиро.

Оксана Мешко, 1905 р. н.

В’язням було заборонено мати особисті речі, тож усі предмети релігійного призначення (натільні хрестики, вервички, молитовники, образки тощо) вилучали під час арешту. Проте деяким невільницям вдавалося навіть за колючим дротом діставати заборонені речі: їх отримували замаскованими у посилках з дому чи в обмін на інші речі, їжу чи послуги. Практично у кожної жінки була власна іконка — найчастіше саморобна, вишивана потайки. Жінки власноруч виготовляли вервички, з чорного глевкого хліба виліплювали натільні хрестики.

Українки влаштовували спільні групові молебні у неділі та імпровізовані літургії у найбільші християнські свята — на Різдво та Великдень. Спільні молитви були суворо заборонені, ініціаторок карали, однак потреба жінок активно практикувати власну віру була сильнішою за страх.

Треба було рятувати подруг, треба було шукати способів, які б укріпили моральні сили. Христос! Віра! Нуся [Анна Коцур, 1923 р. н.] згуртовує на молитву. Жінки відправляють молебні, Службу Божу. Наглядачі нишпорили поміж бараками, намагалися настигнути тих, хто молився, і кожний раз, вдавалося їм це чи ні, садили в холодний карцер Нусю. Донощики були і поміж табірницями.

Марта Гай, 1922 р. н.

Збиралися щонеділі та правили службу Божу. Хтось був священиком, хто службу знав, а ми співали як хор. Легше все ж таки було виносити всі тягарі, так нам сил додавало.

Лариса Задорожан, 1920 р. н.

Уміли українські дівчата з західних земель відзначити ту «щасливу» неділю. Зранку до 12 години ніколи не снідали — терпеливо свою пайку хліба і баланду ставили на нари, а самі причепурені, як лише те було можливим, із розчесаними косами сідали до довгого столу й нишком зосереджено молилися. Співали гарними голосами церковних пісень. Молитва й відправа служби Божої ставала за духовну зарядку, додавала сил, снаги.

Оксана Мешко, 1905 р. н.

Непоодинокими були випадки, коли ув’язнені жінки і дівчата перебирали функції священника та самостійно провадили літургії. Парадоксальним чином в умовах повного позбавлення громадянських прав і жорсткого обмеження можливостей українки здобули цілком новий і унікальний досвід богослужіння, у якому вони — жінки — виконували недоступні за інших обставин ролі священника та дяка. Характерно, що у спогадах жінки говорять про це з гордістю і піднесенням.

З особливим нетерпінням невільниці чекали головних християнських свят — Різдва та Великодня, до яких ретельно готувалися. Попри неймовірні труднощі повсякденного виживання у таборах українки намагалися запастися продуктами для святкового столу та іншими атрибутами свята (ерзац-писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею для куті тощо), щоб якнайповніше відтворити традиційний формат свята, зберегти бодай основні його елементи.