Українські жінки у горнилі модернізації

Праця в’язнів була жорстокою експлуатацією людських ресурсів. У 1949 р., наприклад, рівень механізації на лісозаготівельних роботах ГУЛАГу становив у середньому 18 % — решту робіт виконували голіруч. Використання праці в’язнів було неефективним: собівартість продукції, виготовленої на підприємствах ГУЛАГу, була значно вища за собівартість продукції, виготовленої іншими підприємствами. Економіка ГУЛАГу була збитковою: погане планування, непрофесійність керівників підприємств, масові розкрадання, безгосподарність призводили до марнування величезних ресурсів, насамперед — людських. Крім того, величезними були витрати на утримання персоналу: на 1 січня 1945 р. у штаті таборів ГУЛАГу (не враховуючи в’язниць та дитячих колоній) працювало понад 273 тис. працівників (з них 104 тис. власне охоронців), а вже у березні 1953 р. — 445 тис. (з них 234 тис. охоронців), і при цьому постійно відчувався брак працівників.

Харчування в’язнів також регламентували різні нормативні документи. Залежно від видів робіт, а також від рівня виконання в’язнями виробничих планів розраховували добову пайку. Виходили з середньої норми, яка на початку 1940-х років була такою: хліб — 700 г, картопля та овочі — 600 г, борошно пшеничне — 10 г, м’ясо і м’ясопродукти — 25 г, риба і рибопродукти — 100 г, томат-пюре — 10 г, крупа і макарони — 80 г, жири рослинні і тваринні — 15 г, цукор — 10 г, чай сурогатний — 2 г, сухофрукти — 0,2 г, борошно картопляне — 0,2 г. Поживна цінність такого обсягу продуктів становить близько 2880 кілокалорій, що суттєво нижче реальних енергозатрат робітників, які працюють на важких немеханізованих видах робіт у суворих кліматичних умовах.

Назагал раціон був украй скупим, критично бідним на білки та вітаміни, продукти часто були неякісними і несвіжими. Слід враховувати величезні масштаби зловживань на різних рівнях адміністрування продовольчого забезпечення таборів та розкрадання харчів на нижніх щабелях їх розподілу. Чимало продуктів харчування, призначених для ув’язнених, марнувалося через неналежні умови зберігання. Різні жінки розповідають про типовий раціон харчування у таборах ледь чи не тими самими словами, стало вказуючи на брак питної води, низьку якість і малу пайку хліба, повну відсутність овочів, майже неїстівну баланду, та перераховують найтиповіші інгредієнти (тюлька, бруква, турнепс (кормова ріпа), перлова/ячмінна/вівсяна каша, сочевиця тощо). Тому невільниці вважали щастям опинитися на роботах зі збирання врожаю на полях, перебирання овочів у сховищах, на кухні, бо це давало змогу вкрасти продуктів і трохи підкріпитися.

Напівголодний режим був одним із дієвих способів контролю над ув’язненими: виснаженою голодом людиною маніпулювати значно простіше, адже її поведінкою керуватиме насамперед інстинкт виживання. Голод був найбільшим страхом в’язнів, а покарання через обмеження їжі вважали найгіршим — воно штовхало до втрати людяності. Практично у кожному спогаді жінки розповідають про почуття голоду, яке постійно супроводжувало їх у таборах.

Через незадовільні побутові умови, недостатнє і непоживне харчування на тлі суворого клімату та виснажливий режим праці у жінок-політв’язнів розвивалися характерні захворювання: запалення легенів, пелагра, цинга, малярія, інфекційні хвороби тощо. Справжньою бідою був туберкульоз: у 1946 р. смертність в’язнів від туберкульозу досягла піку — в середньому 40,0 %. Найбільш небезпечними були інфекційні хвороби, епідемії яких прокотилися по таборах і колоніях у 1942–1943 рр., забравши тисячі життів: висипний тиф, черевний тиф, дизентерія та паратиф. Це було наслідком антисанітарних умов, значної скупченості в’язнів, поганого харчування та непосильної праці, а також незадовільної медичної допомоги. Керівництво таборів та медперсонал всіляко приховували реальний рівень захворюваності, занижували показники і фальсифікували діагнози, що катастрофічно впливало на стан хворих.

Проте наймасовішими серед в’язнів були різні види поліавітамінозу, крайні форми яких (пелагра, аліментарна дистрофія та ін.) спричиняли незворотній руйнівний вплив на здоров’я і часто призводили до летальних наслідків. Так, за перші 10 місяців 1942 р. смертність від пелагри у різних таборах коливалася від 40 % до 93 % усіх смертей. Фактично в кожному жіночому спогаді міститься епізод, коли довелося пережити гострі форми фізичного виснаження на межі життя і смерті.

Ми не адаптовані до північного клімату, попухли з голоду, морозу і цинги (…) Пухли від цинги, відставали ясна від зубів, що не добили на слідствах — випадало само, сліпли від перших променів полярного сонця. Полярна ніч висмоктувала всі сили.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.