Українські жінки у горнилі модернізації

Перед нами в тих бараках були чоловіки-рецидивісти. Приміщення брудне, на нарах всюди сліди крові, про підлогу нема що говорити. На другий день дозволили нам упорядкувати. Принесли дві паяльні лампи — випалювали блощиці, окропом парили, вишкрябували нари, білили.

Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.

Підтримання особистої гігієни видігравало важливу роль у збереженні почуття власної гідності: польки, західні українки та жінки балтійських націй у спогадах постійно протиставляли власну чистоплотність відсутності практик особистої гігієни серед росіянок.

Невільниці не мали можливості бодай частково відновити свої сили вночі, бо, попри офіційно затверджені для в’язнів норми нічного відпочинку (8 год), на практиці вони мали на сон 4–5 годин. Проблеми виникали і через надмірне скупчення людей на порівняно малій площі, де практично постійно панував шум. Сон невільниць часто переривали нічні обшуки, які зазвичай тривали по кілька годин.

Ми працювали на три зміни, по вісім годин (…) В таборі всі три зміни розміщалися в одному бараку, тому одні збиралися на роботу, інші приходили з роботи, і весь час не було спокою, так що віддихнути як слід було неможливо (…) Навіть уночі в бараку спокою не знайдеш — хто стогне, хто крізь сон говорить або плаче, чи зайдуть наглядачі.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

Примусова праця в’язнів була одним з підмурівків системи ГУЛАГу, економіка якого трималася на нещадній експлуатації безкоштовної робочої сили. Режим праці невільників регламентувався низкою нормативно-правових актів і різнився у різні періоди, для різних регіонів, видів робіт тощо. Особливо суворими були воєнні роки, коли тривалість робочого дня для в’язнів була 11–12 год (включно з 1 год перерви на обід) і лише 2 вихідні дні на місяць. Нерідко адміністрації таборів позбавляли в’язнів навіть цього відпочинку задля виконання планів.

Норми виробітку встановлювали на рівні тих, що існували в тогочасному СРСР для звичайних працівників відповідних галузей економіки, але у більшості випадків засуджені не мали потрібних кваліфікацій і навичок, та й умови їхнього життя не давали змоги для повноцінного відновлення сил, тож виконання таких норм було поза межею можливого. У таборах жінок використовували на всіх без винятку видах робіт, у тому числі на фізично важких та небезпечних виробництвах — лісоповалі, кам’яних кар’єрах, земляних роботах, будівництві промислових об’єктів та залізниць, у шахтах і рудниках тощо. Для репресивної системи не існувало жодних обмежень чи застережень щодо праці жінок, бо на них фактично не поширювалися норми радянського трудового законодавства. У спогадах жінок-каторжанок знаходимо чимало розповідей про надривні фізичні навантаження, нестерпний холод, нелюдські умови і каліцтва під час праці.

Погнали на роботу на другий цегельний завод (…) Працювали ми важко, по 8 годин на день у три зміни без вихідних, але були задоволені, що у теплі, а не на котлованах на холоді і вітрі, як деяка частина дівчат (…) Я опинилася у бригаді, яку перевели на кар’єр. Працювали по 8 годин у три зміни, але робота тяжка фізично, та ще й постійно на морозах, на вітрі, на голодному пайку, бо норми виробітки такі самі, як для чоловіків, і ми звичайно не могли їх виконувати (…) Сили почали нас залишати (…) Через якийсь час нас перекинули на «Горстрой» копати у вічній мерзлоті котловани і траншеї та на бетонні роботи. Так минали місяці, роки. Не одна з наших дівчат опинилася під Шмідтихою у спільній ямі, яку навесні засипали бульдозером…

Катерина Андрусишин, р. н. невідомий