Українські жінки у горнилі модернізації

У «Правилах внутрішнього розпорядку для ув’язнених в таборах і колоніях ГУЛАГ» (1945) у переліку обов’язків ув’язнених, серед іншого, згадано вимогу «дотримуватись встановлених санітарних правил і особистої гігієни (стрижка волосся, миття у лазні, дезинфекція одягу тощо)». Умовами утримання в’язнів у таборах було передбачено мінімальні санітарно-гігієнічні норми, як-от: відвідування лазні двічі-тричі на місяць з одночасною термічною обробкою (прожарюванням) одягу. Однак на практиці, як свідчать спогади, адміністрація таборів не забезпечувала дотримання цих приписів та норм.

Два рази на місяць водили нас у лазню. Побудована з кругляка, необштукатурена, стіни, підлога, лавки та невеликі дерев’яні цебрички («шайки») — все було покрите липкою пліснявою, слизом. Воду гріли в котлі і видавали всього по 2–3 шайки. Та їх [шайок] було мало. Кому вдавалося її захватати, ставали в чергу по воду, потім, обережно ступаючи по ковзких пліснявих решітках, пробирались до тих же лавок, ставили на них «шайки» і, торкаючись у тісноті ліктями, сяк-так мились. Рідке, смердюче, брунатне мило давали лише по столовій ложці. Мила на прання білизни не давали, та і прати нам забороняли. Доки мились одні, другі нетерпляче чекали голі.

Галина Коханська, 1925 р. н.

Спогади жінок рясніють жаскими картинами умов життя у бараках, де тиснява, відсутність належного опалення та вентиляції, неможливість випрати одяг, практично повна відсутність мийних засобів робили дотримання санітарного стану та особистої гігієни примарним. Мило вважалося справжнім скарбом. Воші і блощиці були масовим явищем. Банальна за інших обставин проблема в умовах табору ставила під загрозу саме життя в’язня: комахи переносили важкі інфекції, що призводили до епідемій; укуси через розчухування перетворювалися на рани та виразки, інфікування яких — при підірваному імунітеті та фактичній відсутності відповідної медичної допомоги — могло призвести до смерті. Повсюдно в бараках були гризуни, які не лише нищили скупі запаси продуктів, а й розносили хвороби.

Це здавалося трагедією, мукою. Коли наставала ніч, я неспроможна була від них обігнатися. Гризли зі скаженою завзятістю. Все моє тіло вкрилося пухирями, а потім і ранами. Я дряпалася до крові. Сльози самі котилися.

Анна Карванська-Байляк, 1924 р. н.

Хворіли, заражувались; короста й воші, що перелазили від одної до іншої, настільки нас виснажували, що людей лихоманило.

Софія Дзюбан-Головата, 1927 р. н.

Вочевидь, приміщення бараків (наметів, землянок) не мали нічого спільного ані з традиційною сільською хатою, ані з міською квартирою, але, живучи у ньому місяцями чи й роками, жінки мимоволі починали сприймати цей свій прихисток як дім і ставилися до нього відповідно. Спираючись на традиційні, засвоєні змалку уявлення про те, яким має бути житловий простір і як жінка має підтримувати його в належному стані (упорядкування, прибирання, оздоблення інтер’єру, кімнатні рослини тощо), ув’язнені старанно намагалися створити відносний затишок всередині та навколо житла. Перетворення бараку на сурогат дому стало для багатьох з них одним зі способів підтримувати свою жіночність. Перебуваючи на межі життя і смерті, українки використовували свої знання, уміння і навички, винахідливість і кмітливість, щоб відтворити у бараках якусь подобу нормального життя.

Навіть у цих складних умовах жінки і дівчата з Західної України показали, які вони господині, бо зуміли налагодити побут.

Анна Марунчак р. н. невідомий