Українські жінки у горнилі модернізації

Дуже промовистими є два заклеєні в документі рядки, де було написано імена та прізвища ще двох жінок. Хто вони були? Чому слідчий сховав їх від подальшого розслідування? І, головне, скільки таких «заклеєних рядків» отримали військові трибунали?

Після вигнання окупантів спільнота часто пильно зберігала свої таємниці, захищала «гулящих» жінок, іноді виправдовувала їх, іноді сприяла подальшим «перекроюванням» їхніх біографій шляхом зміни місця мешкання, одруження, «втрати документів» тощо. Закріплений у радянській версії історії окупації міф про «всенародне засудження» таких жінок не витримує перевірки фактами. При наявності загалом негативного ставлення до «нерадянської поведінки» певних жінок, спільнота у своїх оцінках завжди брала до уваги конкретні обставини, ситуації, характеристики її учасників тощо.

…гуляла одна, але нікого не виказала, мамка ходила потім за неї просити. Та їй і не було нічого. Бо просили і мамка, і тьотка Шура Демідова. Багато разів ходили — доказували, шо Надька та жила з Лефером тим, але нікого не виказала.

Анна Павлівна Т., 1930 р. н.

Лиза Петренчиха гуляла с немцами как хотела… Но никто в Лизу каменем не кидал, хотя немцы были враги. Говорили об этом тихо и сочувственно… Ей-то жить осталось всего ничего. Разве она виновата, что война?

Г. Щербакова. Рассказ для Димы

Зрештою, як показують дослідження, і сама радянська влада, незважаючи на проголошений курс на переслідування жінок, викритих у добровільних інтимних або близьких стосунках з особовим складом окупаційних військ або чиновниками каральних та адміністративних органів, масових і системних репресій не розгорнула.

Історія жінок, які пережили/не пережили окупацію, є темою, до вивчення якої тільки-но підійшли історики. Примусове чи «сором’язливе» мовчання про цей бік війни пов’язане як з певними труднощами дослідження, так і з продовженням радянської традиції опису «однакових страждань однакових жінок». Очевидно, що досвід жінок на окупованих теренах був різним, складним і неоднозначним, зумовленим як соціально-демографічними характеристиками, так і особливостями окупаційного режиму, місцем проживання, наявністю чи відсутністю «своїх» чоловіків, власним вибором та усвідомленою ідентичністю жінок.

Факти та документи дають підстави стверджувати, що і радянська, і окупаційна влада вбачала у жінках «ресурс». Радянські владні настанови пропонували жінкам «стати замість чоловіків» і тим сприяли певній інверсії гендерних ролей. Для підрадянської України надзвичайно важливими були навички виживання в умовах «внутрішньої колонізації» 1920—1930-х років, які майже без змін були застосовані як ефективні механізми виживання під час окупації: переписування біографії, демонстративна бідність, навички у стосунках із бюрократією, формування інформаційних мереж тощо. Частина з вироблених жінками навичок набувала очевидного гендерного забарвлення.

Для жінок досвід окупації був вписаним у попередній досвід інших катастроф: стратегії жіночого досвіду виживання вже були напрацьовані в умовах Голодомору. Найпоширенішими стали аполітичний пасивний та активний спротив, у тому числі, і через легальні форми; практики обміну; жіноча взаємодопомога, що суттєво розширювала простір «своїх» за рахунок приєднання до нього численних та різних за віком, статтю, національністю, походженням «чужих»; використання тілесного ресурсу.

Жіночі досвіди виживання/життя/смерті в умовах окупації були різними, однак загальною тенденцією ставало створення певної ієрархії цінностей, серед яких «вижити та зберегти себе» були найголовнішими. З цього прагматичного завдання витікали різні практики — від свідомого подвигу до пасивного чекання, від ситуативного спротиву до визнання «чужих» силою та владою, від егоїстичної насолоди життям до щирого співчуття «нещасним загарбникам», від готовності померти за чужих і своїх дітей до згоди працювати у борделі, від ситуативної зрадницької поведінки до втіленого бажання «стати до боротьби».

Жіноча історія окупації ще очікує всебічного дослідження. Вивчення індивідуальних жіночих стратегій може поставите під сумнів підважити концепт «єдності» та «однаковості» та вплинути на зміну пам’яті про окупацію, переводячи їх з режиму мовчазного співчуття/засудження у режим розуміння та аналізу.

Радимо почитати

1. Беркгоф К. Жнива розпачу: життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К., 2011. — 455 с.