Українські жінки у горнилі модернізації

За шість місяців перебування в цьому пеклі при рості 172 см я важила 26 кг. З 250 дівчат залишилося 107.

Ганна Юрчик-Івасенко, р. н. невідомий

Далеко не поодинокі були випадки травматизму на виробництві: відсутність охорони і безпеки праці, з одного боку, некваліфікованість в’язнів у певних видах робіт та їх фізична слабкість, з другого — призводили до частих нещасних випадків, каліцтв та смерті засуджених. Статистика ГУЛАГу засвідчує: протягом 1945 р. лише на шахтах Воркутинського басейну було зареєстровано 7124 нещасні випадки, внаслідок яких важко травмовано 482 особу, а 137 осіб загинуло.

У таборах та колоніях ГУЛАГу була хронічна нестача фахового медперсоналу. Інколи засудженим медикам дозволяли виконувати цю роботу, але часто посаду лікаря здобували в’язні з числа кримінальних злочинців, які не мали ані належної кваліфікації, ані навіть співчуття до недужих, щоб якісно діагностувати та ефективно лікувати хвороби. Утім, більшість табірних лікарів, як свідчать колишні невільниці, справді старалися полегшити страждання виснажених і хворих жінок, хоча їхні можливості та ресурси були вкрай обмеженими. Оскільки в табірних лікарнях постійно бракувало найнеобхідніших ліків та медичних засобів, то «лікування» головним чином зводилося до відпочинку і дещо кращого харчування.

Земляцтво як стратегія виживання: національна спільнота, листування

У таборах та колоніях в’язні часто гуртувалися за етнічною (національною) та/або релігійною ознакою: такі об’єднання були однією з основних стратегій виживання. Спогади українок-політв’язнів засвідчують солідарність насамперед на національному ґрунті. У деяких таборах адміністрація навіть дозволяла формувати робочі бригади за принципом земляцтв.

Усі українці трималися разом, це сил додавало. Не забували своїх звичаїв, відчували себе частинкою батьківщини.

Лариса Задорожан, 1920 р. н.

Пережити всі ці жахи нам допомагала дружність, готовність допомогти одна одній в тяжкі хвилини, усвідомлення, що доля в нас одна і всі ми тут за спільну ідею боротьби за волю, боротьби проти дикої тиранії.

Орися Мочульська, р. н. невідомий

Ця дружність, що панувала між українками, улегшувала всім життя. Помимо тісноти, не впало між нами ніколи гостре слово. Жили мов одна велика родина… Ми були молоді й дружньо зжиті. В нашому гурті не було донощиці. Ми кріпили й піддержували одна одну.

Валлі Шліс, р. н. невідомий

Національна ідентичність залишалася значущим елементом табірного життя українок: у спогадах неодноразово зринають питання важливості української мови у цілком російськомовному просторі таборів та в’язниць, туга за батьківщиною, вболівання за долю поневоленого українського народу. Жінки-політв’язні незмінно підкреслюють, що саме національна самосвідомість і солідарність, що на ній ґрунтувалася, дозволяли їм зберегти стійкість духу.

У в’язницях і таборах жінки перебували в ізоляції від решти суспільства: політв’язням не дозволяли слухати радіо, читати газети чи в інший спосіб дізнаватися новини. Незнання про долю рідних та друзів, неможливість довідатися про події у рідних місцях тримала в’язнів у постійній тривозі, підриваючи психічне здоров’я. Основним способом одержання відомостей ставали особисті контакти, чутки та перекази на основі уривчастих повідомлень, які вдавалося отримати ззовні.

Дев’ять років не бачила друкованого слова. Навіть з посилок обривки газет викидали. Перетворили нас у тварин, щоб думали тільки про їжу і робочу норму.

Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.

За всі роки не прочитала ні однієї книжки чи газети, не чула радіо, бо в «малих зонах» не було ні бібліотеки, ні радіо.

Тетяна Дейнега, 1933 р. н.