Українські жінки у горнилі модернізації

Адміністрація ГУЛАГу вживала заходів, щоб запобігти виникненню тісних дружніх зв’язків поміж невільницями, створюванню мереж взаємодопомоги і потенційного солідарного спротиву системі. Тому в’язнів часто переводили з табору в табір, розриваючи усталені контакти як з іншими ув’язненими, так і з окремими представниками адміністрації таборів. Засуджені мали постійно відчувати психологічний дискомфорт, самотність, відірваність від звичного середовища, щоразу адаптуватися до нового соціального оточення, здобувати довіру та встановлювати контакти, звикати до інших умов праці, клімату, режиму. Однак політика постійного перемішування в’язнів мала непередбачені наслідки: замість розірвати спільноту вона послугувала творенню ширшої мережі — при переведенні з табору в табір в’язні переносили з собою відомості, досвід, бунтівні настрої. Рух допомагав їм встановлювати ширші зв’язки та сприяв обігу інформації в межах системи ГУЛАГу. Нерідко в’язні довідувались про долю близьких від новоприбулих з інших таборів.

Уривчасті, неповні і часом спотворені відомості високо цінували, ретельно оберігаючи та підтримуючи неформальні і нелегальні канали інформації. Арештанти ще на етапі слідства, у місцевих в’язницях налагоджували зв’язок з тими, хто перебував в інших камерах, та обмінювалися повідомленнями (нерідко за допомогою перестукувань за азбукою Морзе). У таборах, де листування поміж ув’язненими було заборонено, існувала таємна, але дієва «табірна пошта».

Зв’язок із другими таборами було легше наладнати. Він був постійний, і хоч часто переривався, проте скоро ми відновлювали його знов. За цей зв’язок дуже карали, навіть строгіш, ніж за шукання контакту зі світом. Мабуть боялися впливу в’язнів на нас. А він існував, помимо всіх заборон (…) Ми листувались з іншими таборами. Це було прямо потребою для нас (…) А коли й не було знайомих, то з часом знаходились. Ми листувались роками з кимось, що й не знали його обличчя. На це було багато способів, хоч воно й не було легко.

Валлі Шліс, р. н. невідомий

Центральне місце у системі листування посідали приміщення санітарно-гігієнічного призначення (насамперед туалети, душові, бані тощо): їх так чи інакше відвідували практично всі ув’язнені обох статей, тож чи не кожна невільниця мала шанс залишити там (у таємному місці) і отримати повідомлення. Для цього ж використовували місця праці: найчастіше чоловіки та жінки працювали розділено (у різні зміни) на тих самих об’єктах і там залишали й отримували таємні записки. Інколи камінець, обгорнувши аркушем, перекидали через паркан поміж зонами або передавали кимось із персоналу. Коротенька записка, саморобна листівка чи власноруч виготовлена дрібничка були знаком жіночої моральної підтримки для чоловіків, що сприяла доланню ними відчаю та зневіри. Листування допомагало політв’язням створювати та підтримувати у таборах національні спільноти. Ці мережі утворювали щось на кшталт української діаспори в ГУЛАГу, з якою ув’язнені могли себе асоціювати та на підтримку якої могли розраховувати.

Віра, молитва, релігійні практики у таборах і в’язницях

У спогадах про ГУЛАГ жінки повсякчас наголошують на винятковій ролі християнської віри, яка допомагала їм витримати усі страждання, не зрадити під тортурами на допитах, зберегти людське обличчя і моральні цінності в нелюдських умовах. З молитвою зверталися жінки за підтримкою до Бога та Матері Божої у найскрутніші хвилини свого життя. Перед лицем нещадної репресивної машини людина почувалася безсилою, тож апелювала до найвищого судді і захисника. Для жінок образ Матері Божої мав особливе значення, віра у її заступництво додавала сил виснаженим фізично і психологічно бранкам ГУЛАГу, а молитва спонукала не втрачати надії.

В цю ніч ми не спали. Кожна з нас шепотіла найщирішу, наймилішу собі молитву. Благали Господа, просили матінку Пречисту про опіку, про покров. Як же потрібен був він нам!

Анна Каванська-Байляк, 1924 р. н.

Багато молилися і просили Бога, щоб допоміг це пережити, витримати.

Марія Тесля-Павлик, 1927 р. н.