Українські жінки у горнилі модернізації

Від 1918 р. членки Комітету займалися й пропагандистською діяльністю. Жінки заснували так званий «Комітет інформаційний», завданням якого була організація чергування на вокзалах українських жовнірів скерування їх у міські бараки на Лаерштрассе. Така робота була надзвичайно потрібного і своєчасною, так само діяли русофільські організації Відня, Праги, Берліна.

Розглядаючи доброчинність жіноцтва під час Великої війни, не можна не згадати про «Жіночий комітет» — товариство, що виникло в березні 1916 р. у таборі українців-виселенців і біженців м. Ґмінд. У межах «політики опіки» міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини табір Ґмінд із його понад 36-тисячним населенням змушував до співіснування людей різних національностей, соціального складу, релігійних і політичних уподобань, віку, що призводило до конфліктів. Найбільше потерпали жінки, яких примусово розлучали з родинами й дітьми і які не мали належних умов проживання і праці. Саме ці жінки (разом з чоловіками) стали організаторками культурно-освітнього життя земляків у таборах.

Архівні дані й спогади сучасників засвідчують, що «Жіночий комітет» Ґмінда зайнявся освітою для неписьменних через видання букваря, закупівлю шкільних підручників, преси. Близько 3 тис. букварів було замовлено в книгарні Тараса Шевченка. Для цього зібрали 2774 крони, які передали адміністрації «Діла» з проханням надати в Ґмінд необхідну літературу. Силами «Жіночого комітету» було запроваджено читання викладів (рефератів) з історії, української літератури, природничих наук, державного устрою і права, виховання. Навесні 1916 р. жінки ініціювали постановку драматичних вистав «Верховинці» й «Наталка-Полтавка», що отримали схвальні відгуки від офіційних гостей.

За час існування Комітету жінки порушили питання «самаритянської допомоги», метою якої була опіка над інвалідами і хворими Ґмінда. Українки створили в таборі дитячі захисти (дитсадки), що покращило становище сиріт. Діти в захистах мали однострої, необхідне наукове приладдя, харчування. Ольга Бачинська, Августина Кабаровська, Євгенія Бобовська започаткували в таборі курси вишивання, які відвідували близько сотні дівчат. Практика вишивання засвідчила не тільки матеріальну, а й психологічну перевагу для дівчат і жінок, які часто зазнавали в таборі депресії й хронічної втоми. Ручні роботи і вишиванки ґміндівських українок здобули славу й повагу з боку австрійських урядовців і членів цісарського дому під час виставки «Опіка над біженцями», що пройшла у Відні 1916 року.

Крім учасниць «Жіночого Комітету» особливий слід у Ґмінді залишила Катря Гриневичева, котрій довелося поряд із громадською й учительською працею творити там неперевершені прозові твори. Пережите й вистраждане вилилося на папір у збірці «Непоборні», що містить 23 оповідання й новели, присвячені героїзмові і посвяті української жінки під час війни. Про пережите у Ґмінді писала й учителька Марія Ленерт-Домбровська, більш відома як дитяча поетеса Марійка Підгірянка, авторка поеми «Мати-страдниця», надрукованої в 1922 р. у Філадельфії.

По завершенні Першої світової війни молода Західно-Українська Народна Республіка продовжувала боротьбу проти поляків. Жіноцтво краю, відкинувши на потім вирішення будь-яких «жіночих справ», активно залучилося до філантропічної діяльності, що охопила допомогу пораненим, біженцям, сиротам, всім, хто потерпав від війни і тифу. Доказом цього є праця галичанок в Українському горожанському комітеті (УГК). У 1918 р. жінки самаритянської секції УГК оголосили про збирання коштів у краю й за кордоном для покращення матеріального і морального стану українських полонених. До цієї масштабної акції долучилися Всеукраїнський союз у Чикаго, Празький кредитний банк, Українська бригада Чехії, Український Червоний Хрест у Вінніпезі, Український Червоний Хрест в Австрії. У березні 1920 р. фонди самаритянської секції становили понад 850 тисяч польських марок. Це дало змогу жінкам щомісяця висилати в табори для політичних в’язнів близько 5 тисяч марок — для покращення харчування й умов перебування українців. Галицькі активістки звернули увагу на родини полонених українських жовнірів, вдів і сиріт, які залишилися без годувальників. На придбання для них одягу, харчів і створення «Дешевої харчівні» у Львові на вул. Домініканській, 11 силами секції було виділено 45 тисяч марок.