Українські жінки у горнилі модернізації

Питання жіночої освіти займало частину українського інформаційного простору. Йшлося про навчання дівчаток і дорослих жінок. Відповідальність за організацію навчального процесу покладали на українських інтелігентів, а щоденно реалізовувати його мали вчителі. Через освіту проходило й питання міжнаціональних відносин. У «Ділі» у березні 1915 року з’явилася обурлива стаття, у якій автор зазначав, що у Львові на вчительські посади не хотіли приймати українок, там працювали лише польки. Під час російської окупації дітей навчали тільки в так званих захоронках, українські школи опинилися під забороною. Під час війни почала набирати популярності вища освіта серед жінок; у 1916 р. у Львівському університеті навчалося 27 % жінок (за даними газет), однак скільки серед них було українок — невідомо. Жінок закликали займатися самоосвітою, а освічених — навчати неписьменних. Актуальною в часи війни стала економічна освіта жінок. Їх бачили невід’ємним елементом економічних процесів, який би замінив чоловіків під час війни, але не після неї. У питанні здобуття освіти українки залишалися пасивними. Жодна з них не записалася на безкоштовні курси з організації захоронок, хоча в газеті зазначали, що «наша суспільність буде потребувати багато захоронок, бо й у нас найбільше сиріт».

У газетних оголошеннях жінки могли «говорити» про себе. Повідомлення стосувалися двох тем — пошуку роботи чи реклами власної продукції і пошуку нареченого. Здебільшого українки хотіли влаштуватися хатніми робітницями, наголошували на працьовитості й умінні організувати господарство. До професійної праці зголошувалися рідше. Львів’янка Текля у 1917 році пропонувала послуги масажистки, зазначала, що «виконує всї масажі і гідропатії, ставляє баньки і пявки». Ринок праці потребував не домашніх господинь, а працівниць до офісів. Роботодавці вимагали від жінок знання іноземних мов — польської, німецької, а також «писання на системі машини Адлер». Через оголошення українки робили спроби влаштувати особисте життя. Майбутній чоловік мав відповідати фінансовому становищу дружини. Деколи жінки шукали інвалідів війни, оскільки очікували від шлюбу стабільності — фінансової (інваліди отримували грошову допомогу), статусної й безпекової (таких чоловіків більше не призивали до війська). Чоловіки ж здебільшого шукали молодих, освічених, господарних жінок (іноді молодих вдів, але без дітей). Важливим був і матеріальний бік — особливо коли чоловік мав намір відкрити власну справу.

_{Оголошення про пошук офісних працівниць («Діло», 1917 рік)}

Українська преса в Галичині представляла українок як законослухняних громадянок. Інформація про жіночу злочинність (зрештою, як і чоловічу) в той час на шпальтах газет не з’являлася. Єдиною «хибою» жінок, як стверджували газетярі, була проституція, яку однозначно засуджували, правда, писали про неї рідко. У галицькій пресі жодного разу не згадували й про насилля над жінками. Повідомлення про українок як жертв поміщали в американській «Свободі», яка була більш відкритою до незручних тем. Якась пані Лакс, котра гостювала в с. Ропчиці поблизу Львова, описала масове зґвалтування жінок на церковній службі російськими солдатами.

…Як розпочав ся молебень, козаки стали в дверях церкви, заказали людям молитись, розказуючи всім мужчинам (не виймаючи сьвящеників і малих дітий) опустити церкву. Двері були під строгим надзором так, що анї одна жінка не могла дістатись на двір. Коли всі мужчини і дїти вийшли, тоді двері замкнено. Аж тепер стало ся щось такого страшного, чого ще сьвіт не бачив. Жіночий зойк, лемент і плач, змішаний з диким реготом російських опришків.

Зі статті «Російські козаки насилують женщин по церквах в Галичині» у газеті «Свобода», 1915 рік

Відсутність інформації про жіночу злочинність чи насильство в галицькій пресі, ймовірно, означала, що чоловічий світ не хотів підважувати витворений ним традиційний образ української жінки — дружини, матері і господині.

Жіноча доля воєнного часу в листах, щоденниках, спогадах