Українські жінки у горнилі модернізації

У той період приклади участі жінок у роботі партійних структур були поодинокі. За визначенням галицької газети «Діло» (1923), активні, віддані національній справі діячки в той час були у них «білими павами». Жодне з тогочасних політичних угрупувань ще не мало вироблених механізмів співпраці з жіночою організацією. У Галичині 1920-х років, за влучним висловом І. Кедрин, «політичний активізм жінки був ще новаторством, що його не всі сприймали і апробували». Жіноцтво вважало недоступним для себе політичне і партійне життя — ділянку, монополізовану чоловіками («монополь мужчин»), котрі ще не могли, як і суспільство загалом, змиритися із повною громадянською рівноправністю жінки. Це був період стрімкої переоцінки політичних вартостей, яка супроводжувалася змінами в партійно-політичних структурах, а діяльність СУ досі велася у межах власної організації. Ще до завершення структуризації українського національного політичного руху, затвердження остаточних редакцій програм партій СУ ухвалив низку важливих рішень політичного характеру. Виступаючи проти запровадження у межах організації «штучного політичного фемінізму», жіноче товариство задекларувало себе організацією понадпартійною, що об’єднує у своїх лавах жінок різних політичних переконань і партійної належності. Визнавши індивідуальне членство єдино можливою формою входження своїх членок у партійні структури, СУ категорично відмовився від практики створення при партіях окремих жіночих секцій. По суті, завдання організованого жіноцтва полягало в посиленні та поглибленні змісту своєї праці, зокрема й у виробленні механізмів політизації жіночого руху. Членки СУ мали право належати до різних політичних партій, заснованих на національних засадах. Такий принцип понадпартійності зберігався у більшості українських національних товариств та установ («Просвіта», «Ревізійний союз українських кооперативів», «Сільський господар» та ін.), їх очолювали особи, які водночас були активними політиками та членами проводу тієї чи іншої партії.

На той час на західноукраїнських теренах існувало декілька впливових партій: створене в липні 1925 р. Українське національно-демократичне об’єднання (далі — УНДО), що претендувало на роль загальнонаціонального представництва; заснована 1926 р. Українська соціалістично-радикальна партія (далі — УСРП); Українська соціал-демократична партія (далі — УСДП), що діяла з 1928 р.; мілітарні об’єднання: від 1921 р. — Українська військова організація (далі — УВО), від 1929 р. — Організація Українських Націоналістів (далі — ОУН); ряд структурованих політичних об’єднань клерикального напряму.

У 1926 р. Народна організація українців м. Львова однією з перших дійшла переконання, що не зможе досягти своїх цілей без залучення українських жінок. На зборах організації йшлося, що жіноцтво — половина українського народу, тож як не може жити і розвиватися нормально організм, який дихає лиш однією легенею, так не може жити й розвиватися і суспільство, у якому половина населення стоїть осторонь громадської роботи. «Таких слів з уст мужчини ми ще не чули», — писала тоді Мілена Рудницька.

Упродовж 1926–1927 рр. провід СУ дискутував з лідерами різних партійних угруповань довкола питань політичного характеру, велося листування, тривали спільні наради з чільними партійними діячами. Це був період своєрідного зондування ґрунту щодо їх ставлення до організованого жіноцтва. Вже 10 червня 1926 р. на засіданні Головного відділу СУ було вирішено офіційно звернутися до національних партій, щоб з’ясувати їхню позицію щодо жіночих справ. Відтак УНДО й УСРП підтвердили своє позитивне ставлення до жіночого руху і готовність до співпраці. Обидві партії включили до своїх програмних документів тези про повне визнання за жінками рівних прав у всіх сферах суспільного життя. Проте на практиці чимало конкретних позицій залишалося неузгодженими.

Політичним рекрутуванням займалися всі партії. Скажімо, за звітами ЦК УНДО станом на 1927 р., у 33 повітах Галичини картина участі жінок у політичному житті мала такий вигляд: «1 повіт — жіноцтво діяльне; 2 повіти — жінки цікавляться; 7 повітів — діяльність слаба; решта повітів — діяльність жадна». Із поширенням впливу УНДО в Галичині чимало жінок увійшло до партійної еліти, а в суспільстві почала формуватися громадська думка про «ундівський» характер СУ. Напередодні виборів 1928 р. у Львові вже було зареєстровано 123 члени УНДО, у тому числі дев’ять жінок. На з’їзді 1928 р. Олена Федак-Шепарович і Мілена Рудницька увійшли до складу центрального комітету об’єднання, однією ж із заступників стала Неоніла Селезінка з Радехова. Порівняно меншими успіхами у політичній мобілізації жіноцтва відзначалася УСРП. Серед членок партії найбільш помітною була Іванна Блажкевич, яку на 31-му конгресі УСРП (1929) навіть обрали до президії.