Українські жінки у горнилі модернізації

Представниці західноукраїнських теренів уважали себе спадкоємицями традицій довоєнного жіночого руху, що передовсім асоціювався з іменем Наталії Кобринської й першими жіночими організаційними структурами, які виникли в Австро-Угорській імперії у 1880—1890-х роках. На теренах Галичини функціонувала низка жіночих організацій: Жіноча кооператива «Труд» (заснована з ініціативи «Клюбу Русинок» 1902 р.); «Українське народне мистецтво» (жіночий кооператив, перетворений з промислової секції СУ 1922 р.); товариство «Українська захоронка» (також заснова «Клюбом Русинок» — 1899 р.); кружок «Рідної школи» ім. Ганни Барвінок; «Порадня матерей» (філія Товариства охорони дітей і опіки над молоддю); Марійське товариство пань (у Львові існували також інші католицькі жіночі організації); Комітет допомоги вдовам і сиротам по священиках; товариство «Будучність»; секція студенток при Товаристві прихильників освіти; Спортовий клюб «Стріла», Товариство жінок з вищою освітою та ін. Критично осмислюючи відсутність власної цілісної організації під час визвольних змагань, українки визнали за необхідне розпочати формування організаційної основи руху — жіночого товариства «Союз українок» (далі — СУ). Організаційним зародком модерного СУ стала мозаїка різнойменних жіночих товариств, розкиданих по всій Галичині. У документах зафіксовано 14 філій (у Перемишлі, Бережанах, Копичинцях, Теребовлі, Косові, Снятині, Бучачі, Бурштині, Рогатині, Сокалі, Краковці, Сколе, Яворові, Тернополі) та 11 гуртків (у Корчині поблизу Сколе, Дусанові, Синевидську, Лісниках, Нагірянці, Стецевій, Туловій, Карлові, Денисові, Прокуровій, Скалі). Внаслідок зміни влади їхня діяльність на початку 1920-х років звелася майже нанівець — належно функціонували лише філії в Перемишлі та Яворові. На хвилі національного відродження, з характерними для цієї доби економічним занепадом, неврегульованістю кордонів, група досвідчених галицьких діячок зініціювала оновлення концепції організаційного розвитку українського жіночого руху. З-поміж жіночих організацій Галичини особливо вирізнялося жіноче товариство «Союз українок», тож саме він рішенням Всеукраїнського жіночого з’їзду у Львові 22–23 січня 1921 р. став осердям найбільш масової та репрезентативної спільноти того часу. Реорганізований СУ претендував на особливу роль у суспільстві. Задекларувавши себе як федерацію всіх жіночих товариств краю, СУ основний акцент зміщував усе ж на формування та розвиток власних нових структурних ланок. Для формування організаційної бази руху, уніфікації вже існуючих осередків та заснування нових львівський провід СУ використовував різні можливості: листування, поїздки діячок у провінцію, спільні наради тощо. Завдяки цим заходам вдалося виробити генеральну модель жіночої організації, в основу якої було покладено структуру передвоєнних жіночих товариств, що передбачала триступеневу ієрархію: управа з центром у Львові — місцеві філії у провінційних містах — гуртки у селах. У 1921 р. діяло 14 філій та 11 гуртків, а вже у 1939 р. — відповідно 82 і 1022. Чисельність СУ протягом 1921–1939 рр. зросла до 60 тисяч членок.

Основну відповідальність і за організацію жіноцтва, і за вдосконалення головних принципів управління, норм, кадрової політики тощо несли очільниці жіночого руху. Першою головою СУ була Катря Гриневич (1921–1922), відтак Марія Донцова (1926), Олена Федак-Шепарович[4] (1927). Упродовж 1928–1939 рр. незмінною лідеркою СУ залишалася Мілена Рудницька.

У своїй діяльності СУ дотримувався демократичних принципів, об’єднуючи у своїх лавах представниць усіх верств населення. Як зазначає Марта Богачевська-Хомяк, таким чином було сформовано «унікальну модель громадської організації бездержавного суспільства». Робота велася у чотирьох секціях: релігійно-гуманітарній, просвітно-шкільній, робітничо-промисловій, господарсько-торговельній. З часом ця структура модернізувалася — 1932 р. з’явилися оновлені секції: організаційна, промислова, товариська та міжнародних зв’язків. Для вирішення поточних питань у товаристві створювалися окремі комісії або комітети. Численні осередки СУ належали до найпопулярніших на теренах Галичини. Оновивши за змінених політичних реалій концепцію організаційного розвитку, західноукраїнське жіноцтво створило власну потужну інституцію. Організаційне становлення руху супроводжувалося формуванням нових ланок СУ, уніфікацією жіночих довоєнних і післявоєнних осередків, перетворенням існуючих жіночих секцій при національних товариствах на самостійні філії та гуртки СУ. Статистика засвідчує постійну позитивну динаміку організаційного розвитку СУ та зростання кількісного складу учасниць. Організаційний процес, незважаючи на жорсткий контроль польської влади, тривав до початку Другої світової війни. В окремі періоди СУ демонстрував неабияку винахідливість і оригінальність у вирішенні поточних проблем.

_{Карта організаційної мережі СУ, 1936 рік}