Українські жінки у горнилі модернізації

Український жіночий рух міжвоєнного періоду 1920—1930-х років на теренах Західної України (в межах тогочасної II Речі Посполитої) залишив чимало яскравих прикладів успішної суспільно-політичної активності українок. Жіночий активізм в Україні на всіх етапах свого розвитку (від другої половини XIX століття) перебував під значним впливом західноєвропейського руху, проте мав особливості, зумовлені специфічним бездержавним становищем української нації. Цей чинник був визначальним у формуванні міцного зв’язку поміж жіночим рухом і національно-визвольними зусиллями. Історична ретроспектива переконливо свідчить, що український жіночий рух був дієвим чинником соціальних трансформацій, динамічно розвиваючись, впливаючи на всі сфери українського буття, розбудовував потужну інфраструктуру, ставив перед собою суспільно значущі цілі й втілював їх на практиці. З початком нового, повоєнного етапу так званого «жіночого відродження» український жіночий рух увійшов у нову фазу розвитку, виявляючи зростаючу активність практично у всіх сферах суспільного життя — навіть тих, які колись вважалися традиційно чоловічими.

Організаційне оформлення жіночого руху в Галичині: «Союз українок»

Після завершення Першої світової війни новостворені держави під тиском західноєвропейського жіночого руху законодавчо змінили правовий статус жінок, зафіксувавши рівність їхніх громадянських і політичних прав. Нові юридичні норми ввела також Польська держава. У міжвоєнний період правове становище жінки було унормоване положеннями Конституції Польщі 1921 року. Декларувалися рівні політичні права для всіх громадян, що означало, серед іншого, і здобуття жіноцтвом права голосу. Тож українки докладали всіх зусиль, щоб якомога ефективніше використати надані чинною правовою системою гарантії жіночої рівноправності в суспільстві.

_{Карикатура. Жіноче Конгресове. Святочний похід у Станіславові. Автор Е. Козак, часопис «Комар», 1934 р.}