Українські жінки у горнилі модернізації

СУ не обмежувався культурно-освітньою та економічною діяльністю. Його виразною прикметою, зазвичай властивою феміністським організаціям, було функціонування у суспільно-політичній сфері. Товариство здійснювало кроки в напрямку вироблення стратегії щодо активного використання політичних прав, наданих офіційним законодавством II Речі Посполитої, зміни політичної атмосфери на користь жінок, формування нових типів поведінки, демонстрації для широкого загалу шляхів упровадження оригінальної концепції організаційного розвитку, ідеологічного становлення та реалізації емансипаційних прагнень на рідних теренах, розвитку зв’язків з емігрантками та міжнародним жіночим рухом. Діяльність СУ характеризувалася проникненням у систему українських суспільно-політичних процесів першої половини XX ст., що виявлялося у протистоянні з польським урядом та різних формах взаємодії з національними політичними течіями, різними за орієнтацією партійними структурами тощо. Жінки вийшли за межу власного дому і родинного життя, вступили у сферу політичної діяльності, що досі належала виключно чоловікам. За участі суспільного авангарду, представленого українським жіночим рухом міжвоєнного періоду, реалізувалося багато соціальних та політичних перетворень. Інтеграція українського жіночого руху в суспільно-політичні процеси відбувалася за несприятливих умов, на «спірній» території Галичини, неоднорідній за національним складом населення. Активістки СУ входили до керівних ланок різноманітних національних інституцій, між якими існували характерні для того періоду форми взаємодії — співпраця, консенсус, конкуренція, конфлікт (деколи аж до відкритої конфронтації). Поступово СУ ставав доволі помітним чинником у громадсько-політичному, соціально-економічному та культурно-освітньому житті Галичини, якнайширше репрезентуючи інтереси жінок у тогочасному суспільстві. Та чи не найбільш резонансним було входження представниць СУ у суспільно-політичну сферу.

Сформований за національною ознакою, СУ фактично став організацією універсального типу, оскільки об’єднав українок різних суспільних верств та вікових категорій. В організацію суто для жінок (у якій, за словами З. Мірної, жінки «психологічно комфортніше себе почувають, чим у мішаних організаціях», «Жінка», ч. 10, 1935 р.) українки йшли тому, що там знаходили товариські стосунки, підтримку і зорієнтованість на спільні ідеали, визначені членами цього жіночого товариства на основі колективного досвіду й загальнонаціональної інтерпретації тогочасних подій, що передбачало опір антиукраїнській політиці уряду. Організаційно СУ був самостійним і самодостатнім. Зорганізований за принципом кількаступеневої ієрархії та діючи за власним статутом (порушення статутних норм та ієрархічної субординації каралося), він виробив ефективну структуру масової організації. Головні напрями діяльності СУ відображені в назвах секцій: релігійно-моральна, культурно-просвітня, господарська і торговельно-промислова (пізніше, після реорганізації, згідно із новим статутом, затвердженим 1935 р., — організаційна, промислова, міжнародних зв’язків і товариська). Через референток секцій СУ залучав жінок до нових форм соціально-виробничої праці, засновуючи різноманітні фахові курси (куховарства, хатнього господарства, ручних ремесел). У полі зору СУ постійно перебували також шкільництво, ліквідація неписьменності, охорона здоров’я жінок, пропаганда здорового способу життя, відстоювання прав працюючих жінок тощо.

_{Мілена Рудницька, 1931 рік}

Організація привчала українок до систематичної роботи у громаді. Практично на всіх відтинках громадського життя СУ керувався завданням підготовки жінки-громадянки, прагнучи активізувати українське жіноцтво, зокрема і в сільській місцевості.

Політизація діяльності «Союзу українок»

З огляду на політичну ситуацію в краї та прагнення до повної рівноправності жінки в суспільстві, українки — ще від Всеукраїнського жіночого з’їзду 1921 р. — виступили проти відокремлення жінок від чоловіків у загальногромадській праці. Мілена Рудницька підкреслювала, що така ізоляція — «річ перестаріла, противна духови часу». Жінки повинні вступати до політичних партій, до просвітніх, культурних, економічних та політичних організацій, які не мають у своїх статутах гендерних обмежень. Прогресивні часописи того часу також порушували ці питання, зазначаючи, що, беручи участь у громадському й політичному житті поряд і нарівні з чоловіками, українки зможуть використовувати їхній досвід і здобудуть «тактичне вишколення», а це сприятиме повазі до праці, прагнень і поглядів українського жіноцтва («Наша мета», 1919); відтак жіноча організація стане «звеном у нерозривному ланцузі цілого зорганізованого народу» («Громадський вісник», 1922).