Українські жінки у горнилі модернізації

Голод став надзвичайним викликом для традиційного материнства, змушуючи жінок до вирішення неможливих дилем — втратити дитину, щоб вона не втратила життя, або навіть обирати між власним життям і життям дитини. Досвід голоду показав умовність поняття «материнський інстинкт», адже далеко не всі матері демонстрували жертовність у порятунку власних нащадків.

Жіноче тіло на межі

У жіночих спогадах про Голодомор жіноче тіло та сексуальність практично не згадуються (окрім як в контексті опису надзвичайних набряків, викликаних порушенням обміну речовин внаслідок тривалого голодування). Голодування вкрай деструктивно позначається на стані людського тіла. Жіноче тіло, окрім фізіологічного, наділене ще й потужним естетичним виміром — традиційні канони жіночої краси незмінно включали здорове, міцне і повнокровне тіло. Тож спогади жінок про їхні тілесні відчуття у часи Голодомору вкрай рідкісні (бо, вочевидь, надто болісні), ті нечисленні описи тілесних страждань вирізняються разючим натуралізмом пережитих жахіть, хоча часто розказані з певним емоційним відчуженням, але від того не менш пронизливі.

З деяких розповідей стає зрозуміло, що тіло жінки часом ставало останнім ресурсом, який рятував її саму чи членів її сім’ї від голодної смерті. Жіноча пазуха ставала чи не єдиним місцем, де жінка-колгоспниця могла приховати хоч якусь їжу, щоб нагодувати дітей.

Мати працювала в колгоспі, товкла макуху скотині… А щоб жінки нічого не винесли, їх замикали і обшукували. Мама ховала кусень макухи за пазуху… Увечері ж мама розварювала ту макуху у воді і давала нам ту юшку пити…

(Луганщина)

Як і в багатьох інших ситуаціях, коли жінки опинялися на межі життя і смерті (у нацистських таборах, чи у таборах ГУЛАГу, чи в умовах нацистської окупації та подібних ситуаціях), на охоплених голодом теренах з’явилася проституція заради виживання: доведені до відчаю жінки обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоб порятувати від смерті свою родину. Бабуся з Луганщини (1908 р. н.), пригадуючи безвихідь, у якій опинилася у 1933 р., щиро розповіла про те, як перед лицем голодної смерті віддалася голові колгоспу, який довгий час її домагався: «Харчі скінчилися. Ноги стали пухнути і в мене, і в дітей… Від Івана ніяких вісток… За два оклунки пшона здалася я йому, гадині…» Інколи жінок, чиї родини були внесені у списки на розкуркулення, спонукали до небажаних статевих актів із членами партактиву села в обмін на те, що родину не буде розкуркулено. Утім, свідчень про такі випадки дуже мало: почуття сорому, спогади про приниження, страх суспільного осуду змушують жінок мовчати про те, що їм довелося пережити.

Водночас тіло ставало також і фактором ризику для жінки, особливо в разі втрати чоловіка. В умовах тогочасного правового свавілля жінки ставали головними потенційними жертвами різних форм насильства — економічного, психологічного чи фізичного. Хоча свідчення про сексуальне насильство над жінками трапляються рідко (вірогідно, з огляду на почуття сорому та провини, які супроводжують подібні спогади), випадки безкарної наруги були, вочевидь, непоодинокі. Трагічною була доля жінок у родинах, затаврованих як «класово ворожі»: зупинити навіть відверто злочинні дії активістів ніхто не наважувався. Існують повідомлення про зґвалтування жінок активістами з різних регіонів України, де здійснювалась примусова колективізація.

До сусідки прийшов актів — мужики, стали насильничати. А люди боялися… Начали її насилувать. А один почув з двору «Калавур!» Ну, він то не має права заходить, бо вона ж розкуркулена. Тоді ж власть така була! Відкрив двері — а вони її насилують на долівці, а діти розбіглися. «Шо ж ви, — каже, — сукини діти, робите?» А ті: «Ти ще слово скажеш — 25 год получиш!» Отакий актів був.

(Луганщина)